Глава 36. Незнайомець із тростиною

— Де він зараз? — спокійно запитав Даміан.

— У холі. Я попросив його зачекати.

— Він назвався?

— Лише сказав, що його звати Михайло.

Охоронець трохи помовчав.

— І ще... він відмовився говорити будь-що, поки не побачить вас особисто.

Даміан коротко кивнув.

— Добре. Проведіть його до кімнати для переговорів.

— Зараз.

Коли вони зайшли до невеликої кімнати, літній чоловік уже сидів біля вікна.

Йому було близько сімдесяти п'яти років.

Сиве волосся було акуратно зачесане назад.

Поряд із кріслом стояла дерев'яна тростина.

Почувши кроки, він повільно підвівся.

— Пане Вольський?

— Так.

Чоловік уважно подивився на нього.

Наче намагався знайти знайомі риси.

Потім тихо промовив:

— Ви дуже схожі на свого дідуся.

Даміан трохи здивувався.

— Ви його знали?

— Колись.

Він перевів погляд на Алісу.

— А ви, мабуть, та сама реставраторка.

Аліса лише кивнула.

— Так.

— Саме завдяки вам усе це знову почало оживати.

Його слова прозвучали так дивно, що в кімнаті на кілька секунд запанувала тиша.

— Ви сказали, що знаєте щось про фотографію, — першим заговорив Даміан.

Чоловік повільно сів назад у крісло.

— Знаю.

— Тоді розкажіть.

Михайло не поспішав.

Він уважно подивився у вікно.

— Колись я працював у маєтку вашої родини.

Мені було трохи більше двадцяти років.

Я доглядав сад.

— Це було давно.

— Дуже давно.

Він сумно усміхнувся.

— Але деякі речі пам'ятаєш усе життя.

Аліса мовчки слухала.

Їй здалося, що цьому чоловікові нелегко повертатися до спогадів.

— На тій фотографії була жінка, яку всі називали пані Оленою.

— Вона була нашою родичкою? — запитав Даміан.

Михайло похитав головою.

— Ні.

— Тоді ким?

Чоловік подивився йому просто в очі.

— Вона була художницею.

У кімнаті стало тихо.

Аліса мимоволі поглянула на картину, яка стояла біля стіни після реставрації.

— Художницею? — перепитала вона.

— Так.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Даміан насупився.

— Але чому про неї нічого не залишилося?

Михайло важко зітхнув.

— Бо вона сама цього захотіла.

— Не розумію.

— Вона сказала, що деякі люди повинні залишитися лише в пам'яті.

Ніхто тоді не зрозумів, що вона мала на увазі.

— Вона малювала для нашої родини?

— Так.

— Саме ту картину?

Старий повільно кивнув.

Аліса відчула, як швидше забилося серце.

— Тобто портрет створила пані Олена?

— Ні.

Михайло похитав головою.

— Вона не написала його.

Вона була жінкою, яка на ньому зображена.

Запала довга тиша.

Даміан завмер.

Аліса не одразу усвідомила почуте.

— Ви хочете сказати... — тихо промовила вона.

— Так.

Михайло кивнув.

— Жінка з картини й жінка зі зниклої фотографії — це одна й та сама людина.

Даміан повільно сів у крісло.

Йому було важко повірити.

— Але чому тоді її приховали від усіх?

— Цього я не знаю.

— Ви впевнені, що не помиляєтеся?

— Я бачив її багато разів.

Її очі неможливо було забути.

Старий дістав із внутрішньої кишені піджака маленький пожовклий конверт.

— Я довго думав, чи варто це зберігати.

Потім простягнув його Даміану.

— Це єдине, що залишилося в мене.

Даміан обережно відкрив конверт.

Усередині лежала стара чорно-біла фотографія.

На ній була молода усміхнена жінка, яка стояла біля мольберта.

Навіть попри роки й вицвілий папір її обличчя можна було впізнати.

Аліса завмерла.

Вона вже бачила ці риси.

Ці очі.

Цю легку усмішку.

Саме так дивилася жінка зі старовинної картини.

І тепер у них уперше з'явився не лише портрет.

У них з'явилося її справжнє обличчя.