Глава 35. Погляд у минуле

За вікном повільно сутеніло.

Останні відвідувачі вже залишили галерею, і в коридорах стало незвично тихо.

Вона дивилася на картину, яка за останні тижні стала майже рідною.

Колись усе почалося лише з реставрації.

Тепер усе змінилося.

Стара картина відкрила лист.

Лист привів до таємниць родини Вольських.

А ці таємниці ніби не хотіли залишатися в минулому.

Наступного ранку Даміан приїхав до галереї трохи раніше, ніж зазвичай.

В руках у нього була тонка папка.

— Доброго ранку.

— Привіт, — усміхнулася Аліса.

Вона одразу помітила, що він майже не спав.

Під очима з'явилися ледь помітні тіні.

— Ти всю ніч працював?

Він усміхнувся.

— Ти вже починаєш мене добре знати.

— Це не відповідь.

— Майже не спав.

— Через архів?

— Так.

Вони сіли за невеликий стіл біля вікна.

Даміан відкрив папку.

— Поліція дозволила забрати копії документів, які стосувалися зниклої фотографії.

Аліса уважно подивилася на старі пожовклі аркуші.

— Це інвентарний список?

— Так.

Вона почала повільно читати.

Там були перелічені сімейні портрети, листи, книги, особисті щоденники.

Біля одного запису її погляд зупинився.

«Фотографія. Літо 1986 року. Олександрія. Родина Вольських та невідома жінка.»

Аліса перечитала рядок ще раз.

— Невідома жінка...

Даміан кивнув.

— Саме ця фотографія й зникла.

— Чому її назвали невідомою?

— Не знаю.

— У твоїй родині ніхто про неї не говорив?

— Ніколи.

Він задумливо провів рукою по папці.

— І тепер це здається дуже дивним.

Марта принесла дві чашки кави.

— Не заважаю?

— Ні, заходь.

Вона поставила чашки на стіл.

— Ви обоє виглядаєте так, ніби розгадуєте державну таємницю.

Аліса тихо засміялася.

— Майже.

— Тоді я мовчу.

Марта вже хотіла піти, але її погляд випадково впав на інвентарний список.

— Олександрія?

Даміан підвів голову.

— Тобі знайома ця назва?

— Моя бабуся звідти родом.

— Справді?

— Так.

Вона замислилася.

— Вона часто розповідала, що вісімдесяті роки були дуже непростими. Але ще казала, що неподалік міста жила дуже заможна родина, про яку всі знали.

Аліса й Даміан переглянулися.

— Пам'ятаєш прізвище?

Марта похитала головою.

— Ні. Я тоді була маленькою.

— Шкода.

— Але можу запитати бабусю.

Даміан ледь усміхнувся.

— Якщо тобі не важко.

— Зовсім ні.

Після обіду вони з Алісою вийшли у внутрішній дворик.

Сонце вже виглянуло з-за хмар, і після дощу повітря було напрочуд свіжим.

— Про що думаєш? — запитала вона.

Даміан трохи помовчав.

— Про те, що ще місяць тому найбільшою проблемою для мене були контракти й переговори.

— А тепер?

Він подивився на неї.

— Тепер найбільше хочу зрозуміти, хто ця жінка на фотографії.

Аліса усміхнулася.

— І мені теж цікаво.

— Але знаєш...

— Що?

Він зупинився.

— Я починаю боятися, що правда може виявитися зовсім не такою, як я очікую.

Аліса кілька секунд мовчала.

Потім тихо сказала:

— Якою б вона не була, ти не будеш проходити через це сам.

Даміан уважно подивився на неї.

У її словах не було гучних обіцянок.

Лише проста, щира підтримка.

І саме вона зараз була для нього найважливішою.

Він ледь усміхнувся.

— Дякую.

Не стримавшись, він дуже обережно торкнувся її руки.

Лише кінчиками пальців.

Наче запитував дозволу.

Аліса не відсмикнула долоню.

Навпаки.

Її пальці несміливо торкнулися його у відповідь.

Це тривало лише кілька секунд.

Але для них обох ця коротка мить означала значно більше, ніж будь-які слова.

Саме в цей момент у дворик вийшов охоронець.

— Пане Вольський...

Він помітно хвилювався.

— Вас шукає якийсь літній чоловік.

Каже, що знає, хто була жінка зі зниклої фотографії.