Глава 34. Архів

Новина прозвучала настільки несподівано, що навіть Віктор Іванович, який саме вийшов у внутрішній дворик, одразу зрозумів: сталося щось серйозне.

— Щось трапилося? — запитав він.

Даміан кивнув.

— Цієї ночі хтось проник до сімейного архіву.

— Щось викрали?

— Поки не знаємо.

Віктор Іванович насупився.

— Поліцію викликали?

— Так. Вони вже працюють.

Аліса уважно дивилася на Даміана.

Він залишався спокійним, але вона вже навчилася помічати найменші зміни в його поведінці.

Він був стривожений.

— Я поїду туди, — сказав Даміан.

— Звісно, — відповів директор. — Це необхідно.

Він уже зробив кілька кроків до виходу, коли почув тихий голос Аліси.

— Даміане.

Він обернувся.

— Так?

— Подзвони, коли дізнаєшся щось.

На його обличчі з'явилася легка усмішка.

— Обов'язково.

Це було коротке прохання.

Але в ньому було значно більше, ніж просто цікавість.

І вони обоє це розуміли.

Архів знаходився в старому особняку, який багато поколінь належав родині Вольських.

Будівля стояла трохи осторонь від міського шуму.

Коли автомобіль Даміана зупинився біля воріт, територію вже оглядали слідчі.

Його зустрів літній чоловік.

Семен.

Він працював доглядачем будинку понад тридцять років.

— Пане Даміане...

— Ви не постраждали?

— Ні.

— Що сталося?

Семен важко зітхнув.

— Я прийшов о сьомій ранку.

Усе було тихо.

Спочатку навіть нічого не помітив.

А потім побачив відчинені двері архіву.

— Замок зламали?

— Ні.

— Тоді як вони зайшли?

— Не знаю.

Саме це й дивує поліцію.

Даміан повільно зайшов усередину.

Приміщення було просторим.

Високі дерев'яні шафи.

Полиці зі старими книгами.

Коробки з документами.

Фотографії.

Сімейні альбоми.

На перший погляд усе виглядало майже так само, як завжди.

Лише кілька відкритих шухляд порушували звичний порядок.

— Вони нічого не перевертали, — сказав один зі слідчих.

— Наче точно знали, де шукати.

Даміан уважно оглянув кімнату.

Він підійшов до великого письмового столу.

Відчинив верхню шухляду.

Потім другу.

Третю.

Усе було на місці.

— А сейф?

— Не чіпали.

— Дивно...

Слідчий кивнув.

— Складається враження, що злодії прийшли лише по один конкретний документ.

Тим часом у галереї Аліса ніяк не могла зосередитися на роботі.

Вона кілька разів перечитала записи.

Оглянула картину.

Навіть спробувала працювати над дрібними деталями.

Але думки постійно поверталися до Даміана.

— Ти сьогодні зовсім не тут.

Марта поставила поруч чашку чаю.

— Це так помітно?

— Дуже.

Аліса усміхнулася.

— Просто хвилююся.

Марта уважно подивилася на неї.

— Через нього?

Після короткої паузи Аліса тихо відповіла:

— Так.

Вона вперше сказала це вголос.

Не тому, що хотіла зізнатися.

Просто вже не мала сенсу заперечувати очевидне.

Марта лагідно усміхнулася.

— Це нормально.

— Думаєш?

— Думаю, ти давно перестала дивитися на нього як на просто замовника.

Аліса мовчки кивнула.

Близько п'ятої вечора телефон нарешті завібрував.

На екрані висвітилося ім'я Даміана.

— Алло?

— Привіт.

Його голос звучав спокійніше.

— Ти як?

— Уже краще.

— Щось знайшли?

— Так.

Аліса затамувала подих.

— Що саме?

На тому кінці запала коротка тиша.

— Зникла одна стара фотографія.

— Лише фотографія?

— Так.

— Вона була важливою?

Даміан повільно видихнув.

— Я ніколи не звертав на неї особливої уваги.

Але тепер мені здається, що саме на ній могла бути відповідь на запитання, яке ми ще навіть не встигли поставити.

І вперше за весь цей час Аліса зрозуміла, що таємниця родини Вольських набагато глибша, ніж вони уявляли на початку.