Глава 33. Звичайний день

Вона любила таку погоду.

Не холодну.

Не похмуру.

А саме таку, коли повітря пахне мокрим асфальтом, а дерева стають яскравішими.

Вона повільно йшла до галереї, тримаючи над головою невелику парасольку.

Учорашній вечір не виходив із голови.

Розмова з Даміаном.

Його обіцянка берегти себе.

Той момент біля під'їзду, який обірвався так несподівано.

Аліса ледь усміхнулася.

Можливо, воно й на краще.

Не хотілося квапити події.

У майстерні було тепло й тихо.

Картина вже займала своє місце в спеціальному захисному стенді.

Основна реставрація була майже завершена, залишалися лише найдрібніші деталі.

Аліса уважно оглянула полотно.

Кожен мазок.

Кожен сантиметр.

Тепер вона дивилася на картину вже зовсім інакше.

Не лише як реставратор.

Ця робота стала частиною її життя.

Саме через неї вона зустріла Даміана.

Саме вона відкрила стару сімейну таємницю.

І, можливо, саме вона ще не сказала свого останнього слова.

— Добрий ранок.

У дверях з'явився Віктор Іванович.

У руках він тримав теку з документами.

— Прийшла відповідь із лабораторії.

Аліса підвела голову.

— Уже?

— Так.

Він поклав документи на стіл.

— Експерти підтвердили справжність листа остаточно.

— Це чудово.

— Але є ще одна цікава деталь.

Вона уважно подивилася на директора.

— Яка?

— На згортку знайшли частинки дуже незвичайного воску.

— Воску?

— Так.

Схоже, колись лист був запечатаний особистою печаткою.

— Але ж печатки там не було.

— Саме це дивно.

Аліса замислилася.

— Тобто хтось її зняв?

— Або вона загубилася багато років тому.

Віктор Іванович не робив поспішних висновків.

Він давно навчився, що в історії майже ніколи не буває простих відповідей.

Опівдні до галереї приїхав Даміан.

Сьогодні він виглядав значно спокійнішим, ніж учора.

— Привіт.

— Привіт.

Вони вже майже звикли вітатися без офіційності.

І це здавалося зовсім природним.

— Як ти? — запитав він.

— Добре.

— Справді?

Вона усміхнулася.

— Справді.

— Після вчорашнього дзвінка?

— Я вирішила не дозволяти комусь незнайомому керувати моїм настроєм.

Даміан кивнув.

— Гарне рішення.

Віктор Іванович коротко розповів йому про нові результати експертизи.

Даміан уважно вислухав.

— Отже, печатка зникла...

— Схоже на те, — відповів директор.

— Це може бути важливо.

— Ми теж так думаємо.

Після розмови вони вийшли у внутрішній дворик галереї.

Дощ уже закінчився.

На старій дерев'яній лавці ще блищали краплі води.

Вони не сідали.

Просто повільно прогулювалися вузькою доріжкою.

— Я весь час думаю про слова того чоловіка, — тихо сказав Даміан.

— Про другий лист?

— Так.

— Віриш йому?

Він відповів не одразу.

— Не знаю.

— Тоді, можливо, поки що не варто його шукати.

Він здивовано подивився на неї.

— Чому?

— Бо тоді ми почнемо грати за його правилами.

Даміан зупинився.

Кілька секунд мовчав.

Потім усміхнувся.

— Знову ти.

— Що я?

— Знову знаходиш відповідь, про яку я навіть не подумав.

Аліса ледь знизала плечима.

— Можливо, просто дивлюся на все трохи збоку.

— Саме тому мені так легко поруч із тобою.

Вона відчула, як усередині щось тихо здригнулося.

Ці слова були простими.

Але дуже щирими.

І саме в цю мить телефон Даміана завібрував.

Він дістав його з кишені.

На екрані висвітилося ім'я його помічника.

Даміан відповів.

— Так?

За кілька секунд його усмішка зникла.

— Коли це сталося?

...

— Нікого не впускати.

Я буду через двадцять хвилин.

Він повільно опустив телефон.

Аліса одразу зрозуміла, що новини погані.

— Що трапилося?

Даміан подивився їй в очі.

— У моєму сімейному архіві хтось цієї ночі влаштував обшук.

І, схоже, шукали щось дуже конкретне.