Глава 32. Голос, який знав забагато

Він лише на мить подивився на Алісу.

Вона зрозуміла все без слів.

Телефонував той самий чоловік.

— Я слухаю, — спокійно сказав Даміан.

У слухавці почувся короткий сміх.

Не гучний.

Швидше стриманий.

— Приємно, що ви так швидко відповіли.

— Хто ви?

— Поки що це не має значення.

— Для мене має.

Чоловік проігнорував його запитання.

— Ви прочитали лист?

— Так.

— І що відчули?

Даміан міцніше стиснув телефон.

— Якщо вам є що сказати, говоріть прямо.

На кілька секунд запала тиша.

— Ваш прадід залишив не один лист.

Погляд Даміана став серйознішим.

Аліса уважно спостерігала за його обличчям, намагаючись зрозуміти хоча б частину розмови.

— Що ви маєте на увазі?

— Є ще один.

— Де?

— Це вам і належить з'ясувати.

— Якщо ви знаєте, скажіть.

— Якби все було так просто, мене б не цікавило, чи знайдете ви його.

Даміан відчув, що незнайомець ніби навмисно говорить загадками.

— Чого ви хочете?

— Щоб ви не повторили помилок своєї родини.

— Ви знали мого діда?

— Ні.

— Тоді звідки...

— Ми ще поговоримо.

Зв'язок урвався.

Даміан повільно опустив телефон.

Кілька секунд він мовчав.

Аліса не квапила його.

— Це був він?

— Так.

— Що сказав?

Вони повільно рушили алеєю.

Даміан переказав розмову майже дослівно.

Аліса слухала дуже уважно.

— Ще один лист...

Вона задумалася.

— Думаєш, це правда?

— Не знаю.

— Але він знав про перший.

— Саме це мене непокоїть.

Вони дійшли до невеликої клумби й зупинилися.

— А якщо він просто хоче нас заплутати?

— Можливо.

— Тоді не варто приймати кожне його слово за істину.

Даміан уважно подивився на Алісу.

— Ти завжди така спокійна?

Вона ледь усміхнулася.

— Ні.

— Тоді чому зараз не панікуєш?

— Бо паніка ще нікому не допомогла.

Він тихо засміявся.

— Мені подобається, як ти мислиш.

— А мені подобається, що ти нарешті почав усміхатися частіше.

Він похитав головою.

— Це все через тебе.

Аліса опустила очі.

Вона не знала, як реагувати на такі слова.

Усередині ставало дедалі тепліше.

— Я відвезу тебе додому, — сказав Даміан.

— Ми ж уже біля мого будинку.

Він теж усміхнувся.

— Тоді проведу до під'їзду.

Вони повільно пішли знайомою доріжкою.

Біля входу знову зупинилися.

— Дякую, що приїхав.

— Я приїду ще раз, якщо буде потрібно.

— Сподіваюся, без дивних телефонних дзвінків.

— Я теж.

Запала тиша.

Аліса зробила маленький крок уперед.

— До завтра?

— До завтра.

Вона вже хотіла зайти до під'їзду, але раптом обернулася.

— Даміане...

— Так?

— Бережи себе.

Ці слова прозвучали так природно, ніби вона говорила їх уже багато років.

Він кілька секунд дивився на неї.

— Обіцяю.

Їхні погляди знову зустрілися.

На мить здалося, що між ними залишилося лише кілька сантиметрів.

Ще зовсім трохи...

І хтось із них зробив би останній крок.

Але двері під'їзду несподівано відчинилися.

Сусідка Аліси, усміхаючись, вийшла надвір із собакою.

— Добрий вечір!

Аліса й Даміан одночасно відступили на крок.

— Добрий вечір, — відповіла Аліса, намагаючись приховати збентеження.

Коли сусідка відійшла, вони переглянулися й мимоволі засміялися.

— Схоже, сьогодні не наш день для серйозних розмов, — тихо сказав Даміан.

— Напевно.

— Тоді... до завтра.

— До завтра.

Аліса зайшла до під'їзду.

А Даміан ще кілька хвилин стояв біля будинку, дивлячись на освітлені вікна.

Він навіть не здогадувався, що за ними з іншого боку вулиці вже кілька хвилин спостерігає чоловік у темній куртці.

Коли автомобіль Даміана рушив, незнайомець дістав телефон і коротко промовив:

— Вони вже довіряють одне одному.

Після цих слів він вимкнув екран і повільно зник у темряві.