Глава 31. Один крок за іншим

Навколо поспішали люди.

Повз проїжджали автомобілі.

Десь неподалік лунав дитячий сміх.

Світ залишався таким самим.

Але всередині в неї ніби щось змінилося.

Вона ще раз подивилася на номер, з якого телефонували.

Невідомий.

Без жодних позначок.

Натиснула кнопку виклику.

За мить почула коротке повідомлення:

— Номер не обслуговується.

Аліса повільно опустила телефон.

— Як таке можливо?..

Вона знала лише одне — про цю розмову потрібно якнайшвидше повідомити Даміану.

Даміан саме закінчував нараду.

Перед ним лежала папка з документами, але він майже не слухав фінансового директора.

Думки постійно поверталися до листа прадіда.

До останнього речення.

До Аліси.

Телефон завібрував.

Він побачив її ім'я і майже відразу відповів.

— Привіт.

Замість звичної теплої інтонації він почув її схвильований голос.

— Даміане, мені щойно телефонували.

Він одразу випростався.

— Що сталося?

Аліса коротко переказала всю розмову.

Не пропустила жодного слова.

Коли вона закінчила, запала тиша.

— Ти зараз удома? — спокійно запитав він.

— Майже. Ще біля будинку.

— Залишайся там.

— Навіщо?

— Я приїду.

— Не треба. Я вже...

— Алісо.

Його голос був м'яким, але таким, що не залишав місця для суперечок.

— Будь ласка.

Вона тихо видихнула.

— Добре.

Через двадцять хвилин автомобіль Даміана зупинився біля її будинку.

Він швидко вийшов.

— Ти не змерзла?

Аліса усміхнулася.

— Це перше, що ти хочеш запитати?

— Так.

— Ні, усе добре.

Він уважно подивився на неї.

Наче хотів переконатися, що вона справді не злякалася.

— Розкажи ще раз.

Вони повільно пішли алеєю біля будинку.

Аліса повторила кожне слово незнайомця.

Даміан слухав дуже уважно.

Жодного разу не перебив.

— Він говорив спокійно? — запитав він.

— Дуже.

— Не кричав?

— Ні.

— Не погрожував?

Аліса замислилася.

— Ні... Але мені здалося, що він знав набагато більше, ніж сказав.

Даміан кивнув.

— Мені теж так здається.

Вони сіли на вільну лавку.

Надворі вже сутеніло.

Ліхтарі один за одним засвічувалися вздовж алеї.

Кілька дітей ще гралися на майданчику, а молоді батьки неквапливо розмовляли між собою.

— Мені шкода, — тихо сказав Даміан.

Аліса здивовано повернулася до нього.

— За що?

— Через те, що ти опинилася в цьому.

— Я сама погодилася працювати над картиною.

— Але не погоджувалася отримувати анонімні листи й дивні дзвінки.

Вона легко похитала головою.

— Знаєш...

Він уважно подивився на неї.

— Якби мені запропонували повернутися в той день, коли ти вперше прийшов до галереї, я все одно взялася б за цю роботу.

Даміан кілька секунд мовчав.

— Навіть знаючи, чим усе обернеться?

— Так.

— Чому?

Аліса усміхнулася.

— Бо тоді я б не зустріла тебе.

Вона сказала це зовсім тихо.

Ледь чутно.

І тільки коли слова вже пролунали, зрозуміла, що вимовила їх уголос.

Запанувала тиша.

Даміан не відводив погляду.

На його обличчі з'явилася така щира усмішка, якої Аліса ще ніколи не бачила.

— Я радий, що ти це сказала.

Вона відчула, як почервоніли щоки.

— Я не планувала...

— Не пояснюй.

Він усміхнувся ще тепліше.

— Бо я думаю так само.

Їхні погляди зустрілися.

У цій миті не було поспіху.

Не було гучних зізнань.

Не було поцілунків.

Лише двоє людей, які вже перестали приховувати, що стали важливими одне для одного.

І саме цієї миті телефон Даміана різко задзвонив.

На екрані висвітилося лише два слова:

«Приватний номер».

Він насупився.

Повільно натиснув кнопку відповіді.

— Слухаю.

Зі слухавки пролунав той самий чоловічий голос, який кілька хвилин тому телефонував Алісі.

— Добрий вечір, пане Вольський.

Тепер сумнівів більше не залишилося.

Незнайомець хотів говорити саме з ним.