Глава 30. Дзвінок із минулого

Після вчорашньої прогулянки Аліса прокинулася з дивним відчуттям спокою. Вона ще довго лежала в ліжку, згадуючи парк, озеро й неспішні розмови.

Вперше за довгий час вона не поспішала одразу взяти телефон до рук.

Хотілося ще трохи побути в тому настрої, який залишився після вчорашнього дня.

У галереї робота вже кипіла.

Працівники готували документи для передачі знайденого листа на експертизу.

Віктор Іванович особисто перевіряв усі папери.

— Доброго ранку, Алісо.

— Доброго.

— Як відпочила?

Вона ледь усміхнулася.

— Краще, ніж очікувала.

— Це добре.

Він уважно подивився на неї.

— Здається, ти давно так не усміхалася.

Аліса лише знизала плечима.

Вона не хотіла зараз говорити про Даміана.

Не тому, що приховувала щось.

Просто ці почуття ще були надто крихкими.

Їх не хотілося вимовляти вголос.

Близько одинадцятої ранку задзвонив телефон Віктора Івановича.

Його обличчя поступово стало серйозним.

— Так... Розумію... Добре, дякую.

Він поклав слухавку.

Аліса одразу це помітила.

— Щось сталося?

— Подзвонили з лабораторії.

— Уже є результати?

— Перші.

Вона завмерла.

— І?

— Лист справжній.

Аліса полегшено видихнула.

Хоча вона майже не сумнівалася в цьому.

— Але є ще дещо.

— Що саме?

Віктор Іванович трохи помовчав.

— Експерт сказав, що на папері знайшли сліди сучасного дотику.

— Як це?

— Хтось торкався листа зовсім недавно.

Аліса насупилася.

— Це ж міг бути Даміан.

— Ні.

— Чому?

— Бо відбитки, які знайшли, залишили ще до того, як ми відкрили картину.

У майстерні стало тихо.

Аліса повільно опустилася на стілець.

— Але це неможливо...

— Саме це й сказав експерт.

За годину до галереї приїхав Даміан.

Він уважно вислухав усе, що розповів Віктор Іванович.

— Ви впевнені?

— Лабораторія рідко помиляється.

Даміан кілька секунд мовчав.

Потім тихо промовив:

— Отже...

— Хтось уже знав, де був захований лист, — завершив директор.

Аліса відчула, як по спині пробіг холодок.

— Але чому його не забрали?

Даміан задумався.

— Можливо, не змогли.

— Або...

Він подивився на картину.

— Чекали, поки її відкриє фахівець.

— Щоб не пошкодити схованку, — тихо додала Аліса.

Їхні погляди зустрілися.

Обоє подумали про одне й те саме.

Анонімний лист.

Чоловік у бейсболці.

І тепер — сучасні сліди на документі, який десятиліттями був схований.

Це вже не здавалося випадковістю.

Того ж вечора, коли Аліса поверталася додому, її телефон несподівано задзвонив.

Номер був незнайомий.

Вона трохи вагалася, але все ж відповіла.

— Алло?

Кілька секунд у слухавці було тихо.

Потім почувся низький чоловічий голос.

— Пані Коваль?

— Так.

— Ви вже відкрили лист.

Це не було запитання.

Це було твердження.

Аліса міцніше стиснула телефон.

— Хто ви?

На тому кінці коротко засміялися.

— Не має значення.

— Що вам потрібно?

Голос став серйозним.

— Передайте пану Вольському одну річ.

Аліса мовчала.

— Якщо він хоче дізнатися всю правду про свою родину, нехай перестане шукати її в минулому.

— Про що ви говорите?

Але у відповідь пролунали лише короткі гудки.

Зв'язок обірвався.

Аліса ще кілька секунд стояла посеред тротуару, дивлячись на згаслий екран телефону.

Вона ще не знала, хто телефонував.

Але була впевнена в одному.

Історія, яка почалася зі старої картини, лише відкрила двері до значно більшої таємниці.