Глава 29. Старий парк

Вона помітила його з вікна й ще кілька секунд не виходила.

Не тому, що сумнівалася.

Просто хотіла зрозуміти, чому звичайна прогулянка викликає в неї таке хвилювання.

Зробивши глибокий вдих, вона взяла невелику сумку й вийшла з квартири.

Даміан уже чекав біля машини.

Сьогодні він був одягнений зовсім не так, як зазвичай.

Темні джинси, біла футболка й легка темно-синя сорочка поверх.

Без піджака.

Без годинника, який вона звикла бачити на його зап'ясті.

Він виглядав... простіше.

І, можливо, саме тому ще більше був схожий на самого себе.

— Привіт, — усміхнувся він.

— Привіт.

На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

— Щось не так? — запитала Аліса.

— Ні.

— Тоді чому мовчиш?

Даміан ледь усміхнувся.

— Просто подумав, що тобі дуже пасує цей колір.

Аліса опустила погляд на світлу сукню.

— Дякую.

Вона відчула, як щоки стали теплішими.

Компліменти їй говорили нечасто.

А від нього це прозвучало особливо щиро.

— Куди ми їдемо? — запитала вона, коли автомобіль виїхав на широку вулицю.

— Це сюрприз.

— Ми ж домовлялися без сюрпризів.

— Дорогих — без сюрпризів.

Вона засміялася.

— Добре. Цього разу зараховується.

Місто повільно залишалося позаду.

Минуло близько двадцяти хвилин, перш ніж автомобіль зупинився біля старовинної брами.

За нею починався великий парк.

Високі дерева створювали густу тінь, а вузькі доріжки губилися серед зелені.

— Тут дуже красиво, — тихо сказала Аліса.

— Я знайшов це місце ще багато років тому.

— Часто сюди приїжджаєш?

— Коли потрібно подумати.

Вони рушили алеєю.

Навколо було напрочуд тихо.

Лише спів птахів і легкий шелест листя.

— Тут майже нікого немає, — сказала Аліса.

— Саме тому я люблю це місце.

Вони йшли повільно.

Не поспішаючи.

Іноді мовчали.

Іноді говорили про дрібниці.

— Ти завжди був таким спокійним? — запитала вона.

Даміан задумався.

— Ні.

— А яким?

— Колись я дуже поспішав.

— У якому сенсі?

— Хотів усього й одразу.

Він провів поглядом по верхівках дерев.

— Здавалося, що кожна хвилина має приносити результат.

— А тепер?

— Тепер починаю розуміти, що деякі речі не можна прискорити.

Аліса усміхнулася.

— Знову згадуєш мої слова?

— Бо вони виявилися правильними.

Вона легенько похитала головою.

— Мені подобається, що ти вмієш визнавати це.

— А мені подобається, що ти не боїшся говорити правду.

Вона відчула, що ця розмова поступово стає дедалі особистішою.

Але це не лякало.

Навпаки.

З кожною зустріччю їй ставало все легше поруч із ним.

Вони дійшли до невеликого озера.

Вода була майже нерухомою.

На поверхні плавали дикі качки, а неподалік старий чоловік сидів із вудкою.

— Гарне місце, — сказала Аліса.

— Можемо трохи посидіти.

Вона кивнула.

Поруч із озером стояла дерев'яна лавка.

Вони сіли.

Між ними залишилася невелика відстань.

Не надто велика.

Але й не така, щоб їхні плечі випадково торкнулися.

— Про що думаєш? — тихо запитав Даміан.

Аліса кілька секунд мовчала.

— Про те, що останнім часом у моєму житті стало дуже багато нового.

— І це тебе лякає?

— Трохи.

— Через картину?

Вона похитала головою.

— Не тільки.

Він не став перепитувати.

Натомість сказав:

— Мене теж.

Аліса здивовано повернулася до нього.

— Тебе?

— Так.

Він тихо всміхнувся.

— Я давно не чекав зустрічей із кимось.

Вона мовчки слухала.

— А тепер чекаю.

Серце Аліси забилося швидше.

Вона опустила погляд на свої долоні.

Не знала, що відповісти.

Слова ніби загубилися.

Їх урятувала літня жінка, яка повільно проходила повз із маленьким онуком.

Хлопчик раптом вирвався з її руки й побіг до озера.

— Не так швидко! — засміялася жінка.

Даміан і Аліса одночасно подивилися на дитину.

І так само одночасно усміхнулися.

— Діти зовсім не вміють поспішати правильно, — сказала Аліса.

— Вони просто живуть моментом.

— Нам би іноді теж цьому повчитися.

Даміан кивнув.

— Думаю, ми вже починаємо.

Вони ще довго сиділи біля озера.

Не говорили про кохання.

Не торкалися рук.

Не називали цю прогулянку побаченням.

Але обом ставало дедалі важче уявити своє життя без цих неспішних розмов.

І жоден із них поки що не здогадувався, що вже наступного дня спокій, який вони так обережно будували між собою, знову опиниться під загрозою.