Глава 27. Те, що не вимовляють уголос

Ніхто не поспішав говорити.

Віктор Іванович першим порушив мовчання.

— Думаю, цей документ потрібно належним чином зберегти.

Даміан повільно кивнув.

— Так.

— Я зв'яжуся з фахівцями. Потрібно зробити копії, провести експертизу паперу та чорнила, а оригінал помістити в спеціальні умови.

— Добре.

Директор ще раз подивився на них обох.

Він був достатньо досвідченим, щоб зрозуміти: зараз їм потрібно побути без сторонніх.

— Я займуся цим, — сказав він і тихо вийшов із майстерні.

Двері зачинилися.

Настала тиша.

Аліса стояла біля столу, не знаючи, чи варто щось говорити.

Даміан усе ще тримав у руках лист.

Він кілька разів перечитав останнє речення.

Наче боявся, що воно зникне.

— Мій дідусь часто казав, що нашій родині дуже не щастить із коханням, — тихо промовив він.

Аліса уважно слухала.

— Я думав, це просто слова.

Він сумно всміхнувся.

— А тепер розумію, що він, мабуть, теж знав про цей лист.

— І нікому не розповів?

— Напевно, не знайшов його.

— Або не встиг.

Даміан повільно кивнув.

— Можливо.

Він обережно поклав лист у спеціальну папку.

— Дякую.

Аліса здивовано подивилася на нього.

— За що?

— За те, що ви не дозволили мені забрати картину раніше.

Вона усміхнулася.

— Знову повертаємося до того, що поспіх — поганий порадник?

— Так.

— Тоді запам'ятайте це назавжди.

— Уже запам'ятав.

Вони разом вийшли з майстерні.

У коридорі було незвично тихо.

Працівники галереї ще не знали, що сталося.

Для них це був звичайний робочий день.

Коли вони опинилися надворі, сонце вже почало ховатися за будинками.

Теплий вітер легко ворушив листя дерев.

— Вас відвезти? — запитав Даміан.

Аліса всміхнулася.

— Здається, це вже входить у звичку.

— Вам це не подобається?

Вона трохи подумала.

— Якби не подобалося, я б не погоджувалася.

Він відкрив перед нею дверцята автомобіля.

— Це приємно чути.

Дорогою вони майже не розмовляли.

Іноді мовчання може сказати більше, ніж найдовша розмова.

Аліса дивилася у вікно.

Даміан тримав руки на кермі й уважно стежив за дорогою.

Біля світлофора він несподівано промовив:

— Ви знаєте... сьогодні я зрозумів одну річ.

— Яку?

— Усе життя я думав, що найцінніше — це те, що можна втратити.

— А тепер?

Він на мить замислився.

— Найцінніше — це люди, яких не хочеться втрачати.

Аліса мовчки подивилася на нього.

Вона не перепитувала, кого саме він мав на увазі.

Їй чомусь здалося, що відповідь вона й так знає.

Автомобіль зупинився біля її будинку.

Даміан вимкнув двигун.

Але ніхто не поспішав виходити.

— Дякую за сьогодні, — тихо сказала Аліса.

— Це я маю дякувати.

Вона вже взялася за ручку дверцят.

— Алісо...

Вона повернулася.

Він уперше звернувся до неї просто на ім'я.

Без «пані Коваль».

Без офіційності.

— Так?

Даміан дивився їй просто в очі.

— Можна відтепер без формальностей?

На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Можна.

— Тоді... добраніч, Алісо.

— Добраніч, Даміане.

Вона вийшла з автомобіля й повільно пішла до під'їзду.

Не озиралася.

Але вже біля дверей раптом зупинилася.

І, ніби відчувши його погляд, повернула голову.

Даміан усе ще стояв біля машини.

Їхні очі зустрілися.

Вона легко усміхнулася й помахала рукою.

Він відповів таким самим стриманим жестом.

Це була зовсім маленька мить.

Але саме з таких митей іноді й починається велике кохання.