Глава 25. Таємниця відкривається

У галереї все було спокійно.

Після анонімного листа більше нічого підозрілого не траплялося. Додаткова охорона працювала цілодобово, а записи з камер переглядали щовечора.

Та Аліса не дозволяла собі розслабитися.

Вона відчувала, що найважливіший момент уже зовсім близько.

Цього ранку майстерня була незвично тихою.

Віктор Іванович ще вчора скасував усі екскурсії до службової частини галереї, щоб ніхто не заважав роботі.

Аліса вдягнула рукавички.

Перевірила освітлення.

Поклала поруч фотоапарат, журнал і спеціальні інструменти.

Усе мало бути задокументовано.

Кожен рух.

Кожна деталь.

Вона повільно нахилилася над картиною.

Минали хвилини.

Обережно, майже не дихаючи, вона відокремлювала крихітний шар старого клею.

І ось...

Тонкий край пожовклого паперу став повністю видимим.

— Нарешті... — ледь чутно прошепотіла вона.

Вона не намагалася одразу його витягнути.

Спершу зробила кілька фотографій.

Потім ще раз перевірила, чи нічого не пошкодила.

Лише після цього дуже повільно підчепила маленький згорток спеціальним пінцетом.

Він легко піддався.

Наче десятиліттями чекав саме цієї миті.

Аліса поклала його на чистий аркуш білого паперу.

Серце билося так голосно, що вона чула його у власних вухах.

— Вікторе Івановичу...

Директор майже відразу зайшов до майстерні.

— Уже?

Вона мовчки кивнула.

Він підійшов ближче.

На столі лежав невеликий пожовклий згорток, перев'язаний тонкою, майже зітлілою ниткою.

— Неймовірно...

— Ми не будемо його відкривати без власника.

Віктор Іванович схвально кивнув.

— Правильне рішення.

Він одразу набрав номер Даміана.

Через сорок хвилин Даміан увійшов до майстерні.

Його обличчя було незвично серйозним.

— Ви знайшли?

Аліса мовчки показала на стіл.

Він завмер.

Декілька секунд просто дивився на маленький згорток.

— Це він...

— Ви знали, що там буде документ? — тихо запитала Аліса.

Даміан повільно похитав головою.

— Ні.

— Тоді звідки...

— Я лише підозрював, що картина приховує щось важливе.

Він перевів погляд на неї.

— Ви зробили неможливе.

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Я просто нікуди не поспішала.

Він теж усміхнувся.

— І вкотре ви виявилися правою.

На столі запанувала тиша.

Ніхто не торкався згортка.

Наче всі троє розуміли, що після його відкриття вже нічого не буде так, як раніше.

— Ви готові? — тихо запитав Віктор Іванович.

Даміан повільно кивнув.

— Так.

Він дуже обережно розв'язав стару нитку.

Пожовклий папір тихо розгорнувся.

Усередині лежав складений удвоє лист.

Чорнило трохи вицвіло, але текст усе ще можна було прочитати.

Даміан почав читати.

Перший рядок.

Другий.

Третій.

Його обличчя повільно змінилося.

Здивування.

Недовіра.

Потім... біль.

Він міцніше стиснув аркуш.

Аліса не стала ставити запитань.

Вона лише мовчки спостерігала.

За кілька секунд Даміан заплющив очі й тихо сказав:

— Я... навіть не уявляв...

Його голос зірвався.

Аліса вперше бачила цього сильного, стриманого чоловіка настільки розгубленим.

І зрозуміла, що знайдений лист був не просто історичним документом.

Він стосувався самого Даміана.

І, можливо, міг назавжди змінити його життя.