Глава 24. Крок на зустріч

Сонце вже пробивалося крізь легкі фіранки, а в кімнаті панувала незвична тиша.

Вона лежала, дивлячись у стелю, і згадувала вчорашній вечір.

Усе було таким простим.

Без дорогих жестів.

Без пафосу.

Без спроб справити враження.

Просто вечеря.

Просто розмова.

І все ж усередині залишилося дивне тепло.

Аліса усміхнулася сама до себе.

— Це була не зустріч... — тихо сказала вона.

Але чомусь ці слова прозвучали не дуже переконливо.

У галереї було прохолодно.

Аліса швидко перевдягнулася, зібрала волосся й підійшла до картини.

Вона вдягнула рукавички, але перед тим, як узяти інструмент, ще раз уважно оглянула полотно.

Учора вона спеціально нічого не робила.

Їй потрібно було відпочити й повернутися до роботи зі свіжою головою.

Сьогодні вона була готова.

Повільно, майже затамувавши подих, Аліса почала працювати біля того самого місця.

Кожен рух був точним.

Минали хвилини.

Раптом тонкий край прихованого паперу став помітнішим.

Вона одразу прибрала інструмент.

— Ще трохи...

Прошепотіла вона.

— Зовсім трохи.

Близько полудня в майстерню забігла Марта.

— Ну, розповідай.

Аліса навіть не підняла голови.

— Про що?

— Про вашу вечерю.

— Звідки ти...

— Віктор Іванович випадково сказав, що пан Вольський відвіз тебе додому.

Аліса тихо засміялася.

— Він не уточнив, що дорогою ми заїхали повечеряти.

Марта широко всміхнулася.

— Я так і знала!

— Це не було побачення.

— Авжеж.

— Серйозно.

— Алісо...

Марта присіла поруч.

— Чоловік, який нікому не довіряє, возить тебе додому, приносить каву, дарує книги, запрошує на вечерю, а ти досі думаєш, що це просто ввічливість?

Аліса мовчала.

— А найголовніше...

— Що?

— Ти вже не відмовляєшся проводити з ним час.

Ці слова змусили її замислитися.

Справді.

Ще кілька тижнів тому вона обов'язково знайшла б причину відмовитися.

А тепер...

Їй було спокійно поруч із ним.

У цей самий час Даміан сидів у своєму кабінеті.

Перед ним лежав телефон.

Він уже кілька разів брав його до рук.

І щоразу клав назад.

До кабінету зайшов Артем.

— Ти зараз нагадуєш школяра.

— Дякую.

— Телефонуєш чи ні?

Даміан усміхнувся.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти п'ять хвилин дивишся на телефон.

— Це вже смішно.

— То дзвони.

— І що я скажу?

— Правду.

— Яку саме?

Артем знизав плечима.

— Наприклад: "Мені було приємно вчора провести з тобою вечір."

Даміан тихо видихнув.

— Це звучить дивно.

— Чому?

— Бо я давно такого нікому не говорив.

Артем лише посміхнувся.

— Саме тому й варто сказати.

Ближче до вечора телефон Аліси задзвонив.

На екрані знову з'явилося знайоме ім'я.

Вона відповіла майже одразу.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір.

Кілька секунд вони мовчали.

— Я... — почав Даміан і несподівано замовк.

Аліса терпляче чекала.

— Хотів сказати, що мені дуже сподобався вчорашній вечір.

На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Мені теж.

Цього разу мовчання було іншим.

Не незручним.

А трохи хвилюючим.

— Тоді... — тихо сказав він. — Можливо, коли реставрація завершиться, ми ще раз повечеряємо.

Аліса подивилася у вікно, за яким повільно заходило сонце.

Вона не поспішала з відповіддю.

Потім тихо промовила:

— Я б цього хотіла.

І вперше після завершення розмови вони обоє ще довго не прибирали телефони, мимоволі усміхаючись своїм думкам.