Глава 23. Вечеря, яка не була побаченням

Після розмови в майстерні Даміан не поспішав їхати.

Він допоміг Віктору Івановичу домовитися про додаткову охорону галереї на найближчі кілька днів. Аліса спочатку заперечувала, вважаючи це зайвим, але зрештою погодилася.

Коли все було вирішено, надворі вже почало сутеніти.

— Ви сьогодні знову затрималися, — сказав Даміан, поглянувши на годинник.

— Не помітила, як минув час.

— Це вже стає звичкою.

Аліса усміхнулася.

— Напевно.

Вони разом вийшли з будівлі галереї.

На вулиці було тепло. Після дощу повітря стало свіжим, а вечірнє сонце повільно ховалося за дахами будинків.

Біля входу вони зупинилися.

— Вас хтось зустріне? — запитав Даміан.

— Ні.

— Тоді я все ж таки відвезу вас додому.

Аліса вже хотіла відмовитися.

Але згадала лист.

І свою обіцянку не залишатися самій.

— Добре.

Даміан здивовано подивився на неї.

— Так просто?

— Ви ж самі просили бути обережною.

Він ледь усміхнувся.

— Дякую, що послухали.

У салоні автомобіля панувала приємна тиша.

Ніхто не поспішав починати розмову.

Місто повільно пропливало за вікнами.

На світлофорах спалахували жовті вогні, люди поспішали додому після роботи.

— Ви голодні? — несподівано запитав Даміан.

Аліса замислилася.

— Якщо чесно... так.

— Ви ж знову забули пообідати?

Вона винувато всміхнулася.

— Можливо.

— Не можливо.

Він похитав головою.

— Є одне місце неподалік. Там дуже спокійно.

Аліса уважно подивилася на нього.

— Це побачення?

Даміан навіть розгубився від такого прямого запитання.

Потім тихо засміявся.

— Ні.

— Точно?

— Точно.

— Тоді можна.

Ресторан був невеликим.

Без гучної музики.

Без натовпу.

Лише кілька столиків біля великих вікон.

Офіціант провів їх у найдальший куток.

— Гарне місце, — сказала Аліса, розглядаючи залу.

— Саме тому я сюди іноді приходжу.

Вони зробили замовлення.

Коли офіціант пішов, між ними знову запанувала коротка тиша.

— Знаєте... — почала Аліса. — Ви стали частіше усміхатися.

Даміан здивовано підняв брови.

— Справді?

— Так.

— Це погано?

— Ні.

— Тоді добре.

Вона тихо засміялася.

— Ви завжди відповідаєте так коротко?

— Майже.

— А довго можете?

Він задумався.

— Можу. Просто рідко знаходиться людина, з якою хочеться.

Аліса на мить замовкла.

Їй здалося, що ці слова прозвучали значно особистіше, ніж усі попередні.

Але Даміан не дивився на неї.

Він спокійно чекав, поки принесуть вечерю.

Коли перед ними поставили тарілки, вони майже одночасно побажали одне одному смачного.

І обидва засміялися.

— Що? — запитала Аліса.

— Ми сказали це одночасно.

— Так.

— Це кумедно.

Вечеря минала неспішно.

Вони говорили про дитинство.

Про перші роботи.

Про книжки, які любили перечитувати.

Жодного слова про гроші.

Жодного слова про компанії.

Жодного слова про картину.

І саме тому ця розмова була такою легкою.

Коли вони вийшли з ресторану, місто вже огорнула ніч.

Даміан відчинив перед Алісою дверцята автомобіля.

— Дякую за компанію.

— Вам дякую.

Вона сіла в машину, а сама подумала, що це було зовсім не побачення.

Принаймні вони обоє саме так домовилися.

Та чомусь дорогою додому вона не могла перестати усміхатися.

А Даміан, дивлячись на порожнє пасажирське сидіння після того, як висадив її біля будинку, вперше за багато років зловив себе на думці, що вечір закінчився занадто швидко.