Глава 22. Запис із камери

Чорні друковані літери виглядали бездоганно рівними, ніби їх надрукували на звичайному офісному принтері. Жодної зачіпки. Жодного підпису.

Вона обережно поклала аркуш назад у конверт.

— Мені не подобається все це, — тихо сказала вона.

Даміан стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях.

— Мені теж.

— Думаєте, це просто чийсь невдалий жарт?

Він повільно похитав головою.

— Ні.

— Чому ви так упевнені?

— Бо той, хто написав цей лист, знав про приховану знахідку. А про неї знали лише кілька людей.

Аліса замислилася.

Вона пригадала кожного, кому хоч раз згадувала про свої здогадки.

Віктор Іванович.

Даміан.

І...

— Марта, — тихо промовила вона.

— Вона знала?

— Не все. Лише те, що картина приховує якусь дивину. Без подробиць.

Даміан кивнув.

— Це не означає, що лист надіслала вона.

— Я знаю.

— Просто доведеться бути обережнішими.

За кілька хвилин до майстерні зайшов охоронець галереї.

— Ми переглянули записи з камер.

— І? — одночасно запитали Аліса й Даміан.

— Є одна людина.

Він поклав на стіл планшет.

На екрані було видно коридор біля майстерні.

Запис тривав лише кілька хвилин.

О 8:17 ранку чоловік у темній бейсболці підійшов до дверей, швидко поклав конверт на підлогу й одразу пішов.

Обличчя майже весь час залишалося прихованим.

— Можна збільшити? — запитав Даміан.

Охоронець похитав головою.

— Якість запису не дозволяє.

Аліса уважно вдивлялася в екран.

— Він поводиться так, ніби знає, де саме розташовані камери.

— Я теж це помітив, — відповів Даміан.

Чоловік жодного разу не подивився в об'єктив.

Усі його рухи були спокійними та впевненими.

Наче він усе продумав заздалегідь.

Коли охоронець пішов, у майстерні знову запанувала тиша.

— Ви боїтеся? — несподівано запитав Даміан.

Аліса не відповіла одразу.

Вона чесно прислухалася до себе.

— Ні.

Він здивовано подивився на неї.

— Трохи тривожно, — продовжила вона. — Але не страшно.

— Чому?

Вона легенько торкнулася краю столу.

— Бо поки що мені ніхто не погрожував особисто. Лише просили не відкривати картину.

— Саме це мене й непокоїть.

— Думаєте, далі буде гірше?

Даміан на мить відвів погляд.

— Сподіваюся, що ні.

Але в його голосі не було впевненості.

— У мене є прохання, — сказав він після короткої паузи.

— Яке?

— Найближчими днями не залишайтеся в галереї сама.

Аліса усміхнулася.

— Ви перебільшуєте.

— Можливо.

— Тут є охорона.

— Я знаю.

— І директор майже завжди поруч.

Він мовчав.

— Ви хвилюєтеся за мене? — тихо запитала вона.

Їхні погляди зустрілися.

Даміан не став відводити очей.

— Так.

Одне коротке слово.

Без пояснень.

Без спроб приховати свої почуття.

Аліса відчула, як серце забилося трохи швидше.

Вона не знала, що відповісти.

Тому лише тихо сказала:

— Добре.

— Що добре?

— Я пообіцяю не залишатися тут сама.

На обличчі Даміана вперше за цей день з'явилося полегшення.

— Дякую.

За вікном повільно сідало сонце.

А в майстерні двоє людей мовчали.

Тепер між ними була не лише спільна таємниця старої картини.

З'явилося ще дещо.

Турбота, яку вже неможливо було приховати, навіть якщо вони обоє ще не наважувалися назвати її справжнім ім'ям.