Глава 21. Конверт без імені

Він не поспішав, але й не затримувався довше, ніж дозволяли обставини.

Біля дверей він зупинився.

— Дякую за каву.

Аліса усміхнулася.

— Це ж ви її принесли.

— Але випив я її в гарній компанії.

Вона не знайшла, що відповісти.

Лише ледь похитала головою.

— Гарного дня, пане Вольський.

— І вам, пані Коваль.

Двері тихо зачинилися.

У майстерні знову запанувала звична тиша.

Аліса ще кілька секунд дивилася на місце, де щойно стояв Даміан, а потім повернулася до роботи.

Минуло близько години.

Вона вже збиралася знову взятися за картину, коли почула тихий стукіт.

Цього разу це була прибиральниця.

— Пані Алісо.

— Так?

— Це, мабуть, ваше.

Жінка простягнула темний конверт.

— Знайшла біля дверей.

Аліса здивовано взяла його до рук.

На ньому не було ні адреси, ні імені.

Лише чистий темний папір.

— Дякую.

Коли жінка пішла, Аліса ще трохи повагалася.

Потім відкрила конверт.

Усередині лежав один аркуш.

Без підпису.

На ньому було надруковано лише кілька рядків:

"Не відкривайте те, що заховане в картині. Деякі таємниці повинні залишитися в минулому."

Аліса повільно перечитала текст ще раз.

Потім утретє.

Слова не змінювалися.

Це не було схоже на жарт.

І не було схоже на випадковість.

Вона поклала лист на стіл і довго дивилася на нього.

Серце билося трохи швидше.

Через кілька хвилин до майстерні зайшов Віктор Іванович.

— Усе гаразд?

Він одразу помітив її зміну настрою.

Аліса мовчки простягнула йому лист.

Директор уважно прочитав його.

— Хм...

— Як думаєте, це серйозно?

Він не поспішав відповідати.

— Не знаю.

— Мені повідомити пана Вольського?

Віктор Іванович задумався.

— Думаю, так.

— Зараз?

— Так буде правильно.

Аліса кивнула.

Даміан відповів майже одразу.

— Слухаю.

— Добрий день.

— Пані Коваль?

— Так.

— Щось сталося?

Вона коротко розповіла про конверт.

На тому кінці запала довга тиша.

— Ви його нікому не показували?

— Лише директору.

— Збережіть лист.

— Добре.

— Я зараз приїду.

— Це не обов'язково...

— Обов'язково.

Його голос уперше прозвучав жорсткіше, ніж зазвичай.

Не через неї.

Через ситуацію.

Менш ніж за сорок хвилин Даміан уже був у галереї.

Він уважно оглянув конверт, не торкаючись самого листа.

— Ви нікого не бачили?

— Ні.

— Камери є?

— У коридорі.

Віктор Іванович кивнув.

— Ми вже попросили охорону зберегти записи.

Даміан мовчки дивився на аркуш.

Потім повільно сказав:

— Це означає лише одне.

— Що саме? — запитала Аліса.

Він перевів погляд на картину.

— Хтось ще знає про те, що всередині.

Майстерня знову занурилася в тишу.

Тепер вона вже не здавалася такою спокійною, як раніше.

Вперше від початку реставрації вони зрозуміли, що загадка старої картини цікавить не лише їх.

І, можливо, хтось готовий піти значно далі, ніж просто залишити анонімне попередження.