Глава 20. Ранковий візит

Їй зовсім не хотілося переривати роботу саме зараз. Вона нарешті була готова зробити наступний крок у реставрації, але хтось прийшов надто рано.

Вона обережно поклала інструмент на стіл, зняла рукавички й підійшла до дверей.

— Хто це? — тихо запитала вона.

Віктор Іванович усміхнувся.

— Не хвилюйся. Це пан Вольський.

Аліса здивовано звела брови.

— Так рано?

— Сказав, що не хотів відволікати тебе посеред дня.

Вона мимоволі усміхнулася.

— Запросіть його.

За кілька секунд Даміан зайшов до майстерні.

У руках він тримав два паперові стаканчики.

— Добрий ранок.

— Добрий.

Він простягнув один із них.

— Кава.

Аліса трохи розгубилася.

— Ви пам'ятали?

— Ви самі казали, що п'єте її надто часто.

Вона тихо засміялася.

— Дякую.

— Сподіваюся, я не завадив.

— Насправді... трохи.

Він винувато всміхнувся.

— Значить, я вчасно прийшов вибачитися.

— За що?

— За те, що хотів вас побачити без жодної причини.

Аліса не очікувала такої прямої відповіді.

Кілька секунд вона мовчала.

Потім повільно сказала:

— Це... чесно.

— Я вирішив, що краще говорити правду.

Запала тиша.

Але цього разу вона була іншою.

Теплішою.

— Ходімо, — сказала Аліса. — Я хочу вам дещо показати.

Вона підвела його до картини.

Обережно зняла захисну тканину.

Полотно ніби ожило під ранковим світлом.

Кольори стали глибшими, а обличчя жінки на портреті виглядало майже справжнім.

Даміан мовчки дивився на картину.

— Вона прекрасна.

— Ще ні.

— Чому?

— Бо ще не завершена.

Він усміхнувся.

— Ви перфекціоністка.

— Є трохи.

Аліса взяла лупу й показала на нижній край полотна.

— Подивіться сюди.

Він уважно придивився.

— Це той самий край?

— Так.

— І що змінилося?

— Тепер я майже впевнена.

— У чому?

Вона говорила тихо, ніби боялася навіть словами зруйнувати крихку знахідку.

— Усередині справді є щось приховане.

— Документ?

— Найімовірніше.

— Коли ви зможете його дістати?

— Не сьогодні.

Він коротко кивнув.

— Я навіть не питатиму чому.

Аліса всміхнулася.

— Дякую.

— Бо вже знаю відповідь.

— Яку?

— Ви скажете, що поспіх може все зіпсувати.

— Саме так.

Вони сіли біля вікна з кавою.

За склом місто повільно прокидалося.

Люди поспішали на роботу, трамваї дзенькотіли на перехрестях, а в майстерні було тихо.

— Можна поставити вам особисте запитання? — обережно промовив Даміан.

Аліса трохи насторожилася.

— Якщо воно не дуже особисте.

Він кивнув.

— Чому ви майже ніколи не розповідаєте про себе?

Вона кілька секунд мовчала.

— Бо мені здається, що люди рідко слухають заради того, щоб зрозуміти.

— А заради чого?

— Найчастіше — щоб відповісти.

Даміан замислився.

— Можливо... ви маєте рацію.

— А ви?

— Що я?

— Чому майже ніколи не говорите про себе?

Він повільно провів пальцем по паперовому стаканчику.

— Бо коли люди дізнаються, хто я, вони починають розмовляти не зі мною.

— А з ким?

— З моїми грошима.

Аліса подивилася на нього уважніше.

Уперше їй здалося, що за його спокоєм ховається самотність.

Не показна.

Не драматична.

Тиха.

Така, яку не помічають сторонні.

І саме в цю мить вона зрозуміла, що їй хочеться дізнатися Даміана не як мільярдера, а як людину.

А за дверима майстерні хтось на мить зупинився, почувши їхні голоси.

Незнайомець не постукав.

Лише мовчки поклав невеликий темний конверт біля порога й так само тихо пішов, залишивши після себе лише загадку, про яку вони поки що навіть не здогадувалися.