Глава 19. Рішення не поспішати

Погляд був прикутий до маленького світлого краю, що ледь проглядався з-під полотна.

Вона зробила глибокий вдих.

Потім повільно видихнула.

Ні.

Сьогодні вона нічого не відкриватиме.

Якою б великою не була спокуса.

Вона взяла фотоапарат, зробила серію знімків під різними кутами, після чого уважно занотувала кожну деталь у робочому журналі.

Лише тоді накрила картину захисною тканиною.

— Завтра, — тихо промовила вона. — Сьогодні вже ні.

— Ти якась надто серйозна.

Марта поставила перед нею тарілку з гарячими сирниками.

Вони сиділи в маленькому кафе неподалік галереї.

Такі обіди траплялися рідко, але сьогодні Марта буквально витягла Алісу з майстерні.

— Я просто думаю.

— Про картину?

— Так.

Це була правда.

Майже.

— Вона знову приховує якийсь секрет?

Аліса посміхнулася.

— Не можу сказати.

— Настільки все серйозно?

— Я ще сама нічого не знаю.

Марта уважно подивилася на подругу.

— Тоді не думай про це хоча б пів години.

— Спробую.

— І ще...

— Що?

— Перестань дивитися на телефон кожні п'ять хвилин.

Аліса здивовано насупилася.

— Я не дивлюся.

— Уже тричі подивилася, відколи ми сіли.

Аліса мовчки поклала телефон у сумку.

— Так краще?

— Значно.

Вона й сама не могла пояснити, чому останнім часом частіше звертала увагу на екран.

Того самого дня Даміан закінчив усі зустрічі значно раніше.

Це траплялося рідко.

Водій уже чекав біля офісу.

— Додому, пане Вольський?

Даміан на кілька секунд замислився.

— Ні.

— Тоді куди?

Він подивився у вікно.

— До галереї.

Автомобіль повільно рушив.

За всю дорогу він жодного разу не відкрив ноутбук.

Не відповів на електронні листи.

Лише мовчки дивився на місто.

Коли машина зупинилася біля галереї, він не поспішав виходити.

Поглянув на годинник.

Шоста вечора.

Майстерня ще мала працювати.

Та він раптом усміхнувся сам до себе.

— Поїхали додому.

Водій здивовано обернувся.

— До галереї не заходити?

— Ні.

— Добре.

Автомобіль рушив далі.

Даміан зрозумів, що йому хотілося побачити Алісу.

Не через картину.

Просто побачити.

Саме тому він і не вийшов із машини.

Він не хотів, щоб це виглядало як пошук приводу для зустрічі.

Наступного ранку Аліса прийшла до майстерні ще затемна.

Вона зачинила двері зсередини.

Увімкнула яскраве освітлення.

Повільно відкрила робочий журнал.

Ще раз перечитала власні записи.

Лише після цього підійшла до картини.

Її руки були спокійними.

Саме цього вона й чекала.

Вона знала: хвилювання — поганий помічник у такій роботі.

Аліса обережно взяла найтонший інструмент.

Нахилилася над нижнім краєм полотна.

І в цей момент у двері несподівано постукали.

Вона завмерла.

— Пані Коваль?

Пролунав знайомий голос Віктора Івановича.

— До вас... відвідувач.

Аліса здивовано підняла голову.

У таку ранню годину вона точно нікого не чекала.