Глава 18. Один дзвінок

Дерева вздовж вулиць сяяли насиченою зеленню, а в повітрі ще відчувався запах мокрого асфальту. Аліса йшла до галереї повільніше, ніж зазвичай. Вона міцніше притискала до грудей папку з нотатками й ловила себе на дивній думці.

Учорашня розмова не виходила з голови.

Не тому, що в ній сталося щось особливе.

Навпаки.

Вони говорили про звичайні речі.

Але саме ця звичайність і здавалася їй незвичною.

У майстерні все було так само, як завжди.

Вона ввімкнула лампу, обережно відкрила картину й почала працювати.

Минуло близько двох годин.

Несподівано телефон завібрував.

На екрані висвітилося ім'я:

Даміан Вольський.

Аліса кілька секунд дивилася на екран.

Потім відповіла.

— Добрий день.

— Добрий день, пані Коваль.

Його голос звучав спокійно.

— Не відволікаю?

— Ні, я саме зробила невелику перерву.

Насправді це було не зовсім так.

Але вона раптом зрозуміла, що не хоче обривати розмову фразою «я працюю».

— Хотів дещо запитати.

— Слухаю.

— Як просувається реставрація?

Аліса усміхнулася.

— Ви все-таки не витримали.

На тому кінці почувся тихий сміх.

— Не витримав.

— Усе добре. Але я все ще не поспішаю.

— І не потрібно.

Запала коротка пауза.

— Якщо чесно... — продовжив Даміан. — Я телефонував не лише через картину.

Аліса мовчки чекала.

— Я хотів подякувати вам за вчорашню розмову.

Вона здивувалася.

— За що саме?

— За те, що поруч із вами не доводиться бути кимось іншим.

Ці слова прозвучали настільки щиро, що Аліса не одразу знайшла відповідь.

— Мені здається... ви й так ніким іншим не були.

— Можливо.

Вони знову замовкли.

Та цього разу мовчання тривало довше.

— Не буду вас відволікати, — нарешті сказав він.

— Добре.

— Гарного дня.

— І вам.

Розмова закінчилася.

Аліса ще кілька секунд дивилася на телефон.

На її обличчі сама собою з'явилася усмішка.

Того ж вечора Даміан сидів удома в бібліотеці.

Перед ним лежала відкрита книга, але він уже хвилин десять не перегортав сторінок.

До кімнати зайшов Артем.

— Знову читаєш одну й ту саму сторінку?

Даміан підняв очі.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вона досі відкрита.

Він усміхнувся й сів у крісло.

— Телефонував їй?

— Так.

— Через картину?

— Спочатку — так.

— А потім?

Даміан на мить задумався.

— Потім просто хотів почути її голос.

Артем мовчки подивився на друга.

— Здається, ти вже сам усе зрозумів.

Даміан не став заперечувати.

Вперше за довгий час він не шукав логічних пояснень.

Йому просто було добре від думки, що десь у місті є людина, з якою можна говорити без масок.

Наступного дня Аліса працювала з особливою уважністю.

Нижній край картини був майже готовий до наступного етапу дослідження.

Вона обережно провела тонким інструментом уздовж загадкової нерівності.

І раптом завмерла.

Під шаром старого полотна ледь помітно блиснув край чогось тонкого.

Не метал.

Не дерево.

Швидше за все...

Папір.

Аліса повільно відклала інструмент.

Серце забилося трохи швидше.

Вона не торкнулася знахідки.

Лише тихо прошепотіла:

— Отже... ти справді існуєш.

Попереду був найвідповідальніший етап реставрації.

І одна помилка могла назавжди знищити таємницю, яку картина приховувала десятиліттями.