Глава 17. Чашка кави

Аліса машинально подивилася у вікно.

Ще хвилину тому над містом лише збиралися хмари, а тепер сильна злива швидко затягнула вулиці сірою пеленою.

— Схоже, я вчасно приїхав, — спокійно сказав Даміан.

— А я, схоже, не скоро піду додому.

Він ледь усміхнувся.

— Ви не любите дощ?

— Люблю. Але не тоді, коли забуваю парасолю.

Вона кивнула в бік вішалки.

Та була порожньою.

— Знову забули?

— Уже вдруге за тиждень.

Запала коротка тиша.

— Це схоже на вас.

Аліса здивовано подивилася на нього.

— Ви вже робите висновки про мій характер?

— Лише спостерігаю.

— І що ще помітили?

Даміан замислився.

— Ви часто забуваєте про себе.

Вона мовчала.

— Не ображайтеся.

— Я й не ображаюся.

— Просто... коли людина постійно забуває поїсти, відпочити чи взяти парасолю, це означає, що вона занадто захоплена своєю справою.

Аліса тихо засміялася.

— Ви зараз майже слово в слово повторили Марту.

— Значить, вона хороша подруга.

— Дуже.

У двері тихенько постукали.

— Заходьте.

До майстерні зазирнула працівниця галереї.

— Перепрошую, у нас тимчасово вимкнули електрику. Кажуть, через негоду.

Світло згасло майже одразу.

У приміщенні стало напівтемно.

Лише крізь великі вікна пробивалося тьмяне денне світло.

— Надовго? — запитала Аліса.

— Не знаю.

— Добре, дякую.

Коли двері зачинилися, вона важко зітхнула.

— Сьогодні вже не попрацюю.

— Не можна?

— При такому освітленні — ні.

Даміан кивнув.

— Тоді зробіть перерву.

— Я не дуже це вмію.

— Помітив.

Вона усміхнулася.

— Ви сьогодні дуже спостережливий.

— Просто маю час.

Через кілька хвилин Олена, адміністраторка галереї, принесла на таці дві чашки кави.

— Вирішила, що вам не завадить.

— Дякую, — сказала Аліса.

— І мені, — додав Даміан.

Коли жінка пішла, вони сіли біля великого вікна.

За склом шумів дощ.

Гості сьогодні майже не приходили, тому вся галерея здавалася напрочуд тихою.

— Ви часто п'єте каву? — запитав Даміан.

— Надто часто.

— Це помітно.

— Знову спостереження?

— Так.

— І як ви це зрозуміли?

— На вашому столі завжди стоїть порожня чашка.

Аліса засміялася.

— Добре, цього разу ви влучили.

Вони зробили по ковтку.

Розмова знову стихла.

Але ця тиша вже не була незручною.

Вона стала спокійною.

Такою, у якій не потрібно поспішати з відповідями.

— Знаєте... — несподівано сказала Аліса. — Коли я вперше почула ваше ім'я, то уявила зовсім іншу людину.

— Яку?

— Зарозумілу.

Він ледь підняв брову.

— Справді?

— Так.

— І що тепер?

Вона трохи подумала.

— Поки що ви не виправдали моїх очікувань.

— Це добре чи погано?

— Добре.

Даміан тихо усміхнувся.

— А я, якщо чесно, теж помилився.

— У чому?

— Думав, що ви не зможете мені заперечувати.

Аліса засміялася вже голосніше.

— Тепер бачите, що можете помилятися.

— Бачу.

За вікном дощ почав стихати.

Десь удалині знову загуркотів грім, але вже значно тихіше.

Електрика так і не з'явилася.

Та ні Аліса, ні Даміан уже нікуди не поспішали.

Вони сиділи біля великого вікна з чашками кави в руках, розмовляючи про дрібниці.

Про улюблені книги.

Про старі музеї.

Про подорожі, які кожен із них колись хотів здійснити.

І хоча ця розмова тривала менше години, саме вона стала найдовшою з усіх, що були між ними до цього.

А коли Даміан поїхав, Аліса несподівано зрозуміла, що вперше чекатиме їхньої наступної зустрічі. Не тому, що він був мільярдером.

А тому, що поруч із ним вона почувалася напрочуд спокійно.