Глава 16. Неочікуване прохання

За вікнами галереї стояла липнева спека. Відчинені навстіж вікна майже не рятували, і лише товсті кам'яні стіни старої будівлі зберігали приємну прохолоду.

Аліса вже кілька годин працювала над картиною.

Її рухи стали ще повільнішими.

Вона майже наблизилася до того місця, де під полотном, найімовірніше, приховувалося щось стороннє. Тепер будь-яка необережність могла зіпсувати роботу кількох тижнів.

Телефон на столі тихо завібрував.

На екрані висвітився незнайомий номер.

— Алло?

— Добрий день, пані Коваль, — почувся знайомий голос помічника Даміана. — Чи не могли б ви завтра приїхати до офісу пана Вольського?

Аліса здивовано насупилася.

— До офісу?

— Так.

— Для чого?

— Пан Вольський хоче обговорити деякі питання щодо картини.

— Це терміново?

— Ні.

— Тоді він може приїхати до галереї.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Я передам йому вашу відповідь.

— Дякую.

Розмова закінчилася.

Аліса поклала телефон на стіл і тихо усміхнулася.

— Уперта, — сама про себе сказала вона.

Минуло менше години.

Двері майстерні тихо відчинилися.

— Можна?

Аліса підняла голову.

На порозі стояв Даміан.

Без костюма.

У світлій сорочці із закоченими рукавами й темних брюках.

Виглядав він менш офіційно, ніж зазвичай.

— Добрий день.

— Добрий, — відповіла вона. — Не очікувала вас побачити.

— Це вже стає традицією.

Вона ледь усміхнулася.

— Ваш помічник телефонував.

— Знаю.

— Я відмовила.

— Теж знаю.

Даміан повільно підійшов ближче до картини.

Кілька секунд мовчки розглядав її.

— Вона дуже змінилася.

— Робота просувається.

— Бачу.

Запала тиша.

— Насправді я приїхав не через це.

Аліса уважно подивилася на нього.

— А через що?

Він трохи помовчав.

Ніби підбирав слова.

— Через два тижні в моєму будинку відбудеться благодійний аукціон.

— Добре.

— Одним із головних експонатів мала стати ця картина.

— Вона не буде готова.

— Я знаю.

Аліса чекала продовження.

— Я вже скасував її участь.

Вона здивовано підняла брови.

— Через мене?

— Через картину.

Він подивився їй просто в очі.

— Я не хочу, щоб ви поспішали.

На кілька секунд вона навіть розгубилася.

За всі роки роботи це був перший замовник, який сам відмовився від важливої події заради якості реставрації.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— Не мені.

— Чому?

— Ви були праві.

Хорошу роботу не можна прискорити.

Вона усміхнулася.

Цього разу щиро.

— Приємно, коли тебе слухають.

— Я вчуся.

Вони обоє ледь засміялися.

Це був перший раз, коли їхня розмова не здавалася офіційною.

Не було незручних пауз.

Не було відчуття, що вони чужі.

Просто двоє людей, які поважали працю одне одного.

— Можна поставити вам одне запитання? — несподівано запитав Даміан.

— Можна.

— Ви завжди хотіли стати реставраторкою?

Аліса провела пальцями по краю столу.

— Ні.

— Ні?

— У дитинстві я мріяла бути художницею.

— Що змінилося?

Вона на мить замовкла.

— Зрозуміла, що мені більше подобається рятувати те, що вже створили інші.

Даміан уважно слухав.

Не перебивав.

— А ви? — тихо запитала вона. — Ви завжди хотіли займатися бізнесом?

Він усміхнувся ледь помітно.

— Це довга історія.

— Тоді колись розкажете.

Він кивнув.

— Можливо.

За вікном почувся далекий гуркіт грому.

Обоє одночасно повернули голови до вікна.

Небо швидко затягували темні хмари.

— Схоже, буде дощ, — сказала Аліса.

— Схоже.

Вони ще не знали, що ця спокійна розмова стане початком того, що поступово змінить їхні стосунки. Не різко. Не за один день.

А крок за кроком.

Так повільно, що жоден із них ще довго не помітить, коли звичайні зустрічі почнуть ставати чимось значно важливішим.