Глава 15. Маленькі зміни

Життя знову повернулося до звичного ритму.

Аліса приходила до галереї, працювала над картиною, робила короткі нотатки в робочому журналі й поверталася додому.

Даміан більше не телефонував.

Не надсилав записок.

І не з'являвся.

Чомусь це здавалося правильним.

Вони не були друзями.

Не були навіть знайомими в повному розумінні цього слова.

Їх пов'язувала лише одна картина.

І поки що цього було достатньо.

— Ти сьогодні якась задумлива.

Марта поставила перед Алісою чашку чаю.

— Невже?

— Так.

— Просто втомилася.

— Брешеш.

Аліса засміялася.

— Чому ти так вирішила?

— Бо вже п'ять хвилин дивишся в одну точку.

— Я думала про роботу.

— А не про одного мільярдера?

— Марто...

— Добре, мовчу.

Вона зробила ковток чаю.

— Але знаєш... мені подобається, що він не поводиться як пуп землі.

Аліса не відповіла.

Вона й сама помітила це.

За весь час Даміан жодного разу не намагався справити на неї враження своїми грошима чи становищем.

Навпаки.

Іноді здавалося, що він хотів, аби про це взагалі забули.

Після обіду Аліса повернулася до картини.

Робота просувалася дуже повільно.

Саме так, як і повинно було бути.

Поступово нижній край полотна очищався, і тепер прихована нерівність була вже добре помітною тільки професійному оку.

Вона зробила ще кілька фотографій і записала нові спостереження.

Потім обережно прибрала інструменти.

Раптом у двері постукали.

— Заходьте.

На порозі стояв кур'єр.

— Пані Коваль?

— Так.

— Це для вас.

Він простягнув невелику коробку.

— Від кого?

— Не знаю. Мені лише дали адресу.

Аліса розписалася й зачинила двері.

Коробка була легкою.

Усередині лежала книга.

«Реставрація живопису XV–XVIII століть» — рідкісне видання, яке вона колись безуспішно шукала в книгарнях.

Між сторінками лежала маленька закладка.

"Мені здалося, вона буде вам цікава."

Без підпису.

Аліса провела пальцями по обкладинці.

— Знову...

Вона навіть не сумнівалася, хто її надіслав.

Того самого вечора Даміан затримався в офісі довше, ніж зазвичай.

Він переглядав звіти, коли до кабінету зайшов Артем.

— Ну, розповідай.

— Про що?

— Про книгу.

Даміан підвів голову.

— І про це вже знаєш?

— Я багато чого знаю.

— Це лише професійна література.

— Саме тому ти особисто шукав її два дні?

Даміан нічого не відповів.

Артем усміхнувся.

— Ти навіть не розумієш, що робиш.

— Я просто хотів зробити приємне людині, яка любить свою справу.

— Авжеж.

— Не починай.

— Не буду.

Запала тиша.

— Вона хоча б здогадається, що книга від тебе?

Даміан на мить замислився.

— Думаю, так.

— І це тебе не бентежить?

— Ні.

— Чому?

Даміан повільно зачинив папку зі звітами.

— Бо я нічого не очікую у відповідь.

Артем уважно подивився на друга.

Він знав Даміана багато років.

І вперше почув від нього настільки прості й щирі слова.

Удома Аліса довго сиділа на дивані з новою книгою в руках.

Вона відкрила її навмання.

На полях хтось колись давно зробив олівцем невеликі позначки.

Книга була не новою.

Але її берегли.

Аліса усміхнулася.

«Дивна людина...»

Саме так вона подумала про Даміана.

Не холодна.

Не зарозуміла.

Просто... дивна.

І сама не помітила, як уперше за багато років їй захотілося дізнатися про когось трохи більше.

Не тому, що він був мільярдером.

А тому, що за стриманістю цієї людини приховувалося щось таке, чого вона поки що не могла зрозуміти.