Глава 14. Дощ

Аліса прокинулася від шуму дощу, який рівномірно бив по підвіконню. Вона кілька хвилин лежала, слухаючи його. Такі ранки їй навіть подобалися.

У дощі було щось заспокійливе.

Здавалося, що місто на кілька годин сповільнює свій шалений ритм.

Вона приготувала каву, відкрила вікно й вдихнула прохолодне повітря.

Потім, як завжди, поспішила до галереї.

У майстерні було тепло й тихо.

Аліса обережно зняла захисну тканину з картини.

Кілька хвилин вона просто стояла, уважно розглядаючи полотно.

Чим довше вона працювала над ним, тим більше відчувала, що ця картина ніби не хоче поспішати відкривати свої секрети.

Вона усміхнулася сама до себе.

— Схоже, ми з тобою схожі...

Одягнувши рукавички, Аліса знову взялася до роботи.

Кожен рух був повільним і точним.

Вона майже не помічала часу.

Близько одинадцятої до майстерні зазирнув Віктор Іванович.

— Не відволікаю?

— Ні.

— Для тебе лист.

Він простягнув невеликий білий конверт.

— Для мене?

— Його щойно привіз кур'єр.

На конверті не було ні марки, ні адреси.

Лише акуратний напис:

"Пані Алісі Коваль."

Вона відкрила його.

Усередині лежав один аркуш.

"Дякую, що не дозволили мені поспішити. Інколи терпіння цінніше за будь-яке рішення."

Без підпису.

Але здогадатися, хто його надіслав, було неважко.

— Від пана Вольського? — поцікавився директор.

Аліса лише злегка знизала плечима.

— Думаю, так.

— Цікава людина.

— Так...

Вона ще раз перечитала записку.

Їй було незвично отримувати подібні слова від людини, яку вона знала зовсім недовго.

Та в цих рядках не було нічого зайвого.

Жодного натяку.

Жодного флірту.

Лише подяка.

І чомусь саме це здавалося щирим.

Того ж дня після обіду Даміан сидів у своєму кабінеті.

Перед ним лежала відкрита папка, але він не поспішав її читати.

У двері постукали.

— Заходь.

До кабінету зайшов Артем.

— Чув, ти почав писати листи.

Даміан підвів на нього погляд.

— Хто тобі сказав?

— Твій помічник випадково проговорився.

— Це була записка.

— Не має значення.

Артем сів у крісло.

— Ти коли-небудь комусь дякував у письмовій формі?

— Так.

— Коли?

Даміан замислився.

— Не пам'ятаю.

— Ось саме.

Запала тиша.

— Не вигадуй того, чого немає, — спокійно сказав Даміан.

— Я нічого не вигадую. Просто спостерігаю.

— За чим?

— За тим, що ти став трохи... іншим.

Даміан тихо видихнув.

— Це тимчасово.

— Побачимо.

Увечері дощ не припинився.

Аліса вийшла з галереї, розгорнула парасолю й повільно пішла знайомою дорогою.

На перехресті вона зупинилася, чекаючи зеленого сигналу світлофора.

Поруч тихо загальмував чорний автомобіль.

Вона навіть не повернула голову.

Вже здогадалася, кому він належить.

За мить відчинилися передні дверцята.

Із машини вийшов Даміан.

Без парасолі.

Дощ швидко вкривав краплями його темне пальто.

— Добрий вечір, — спокійно сказав він.

— Добрий.

— Не хвилюйтеся. Я не пропонуватиму вас підвезти.

Аліса ледь усміхнулася.

— Дякую.

— Просто хотів переконатися, що ви отримали записку.

— Отримала.

— І?

Вона трохи помовчала.

— Не очікувала.

— Це погано?

— Ні.

— Тоді добре.

Світлофор перемкнувся на зелене.

Люди навколо поспішили переходити дорогу.

А вони ще кілька секунд стояли один навпроти одного під дощем.

— Вам варто сховатися, — сказала Аліса. — Ви вже весь мокрий.

Даміан уперше за довгий час щиро усміхнувся.

— А ви хвилюєтеся?

Вона трохи розгубилася.

— Я... просто не хочу, щоб через звичайну розмову хтось захворів.

— Тоді я вас послухаю.

Він зробив крок назад.

— Гарного вечора, пані Коваль.

— Гарного вечора, пане Вольський.

Він сів у автомобіль і поїхав.

Аліса ще кілька секунд стояла на місці, слухаючи шум дощу.

Вона сама не помітила, як уперше за весь час їхнього знайомства на її обличчі з'явилася тепла усмішка.