Глава 13. Несподівана розмова

Потім тихо видихнула й повернулася до головної зали.

— Ну? — Марта виникла поруч майже миттєво.

— Що «ну»?

— Ви поговорили.

— Так.

— І?

— Нічого особливого.

Марта недовірливо примружилася.

— Тільки не кажи, що ви знову говорили про картину.

— Не тільки.

— Уже прогрес.

— Ще ми обговорили, що обом не подобаються такі вечори.

— І все?

— Так.

— Алісо...

— Що?

— Я не знаю, як вам це вдається.

— Що саме?

— Зробити розмову з одним із найвідоміших чоловіків країни настільки... звичайною.

Аліса лише усміхнулася.

— Він теж звичайна людина.

— Ти єдина, хто так думає.

Минуло близько години.

Гостей ставало дедалі більше.

У галереї лунала спокійна музика, офіціанти розносили напої, журналісти брали короткі коментарі в колекціонерів.

Аліса вже збиралася непомітно піти, коли біля неї зупинилася літня жінка.

— Перепрошую... Ви пані Коваль?

— Так.

— Мені казали, що саме ви реставруєте картину пана Вольського.

— Так.

Жінка тепло всміхнулася.

— Я давно стежу за вашими роботами. Ви дуже талановита.

Аліса трохи розгубилася.

— Дякую... Це дуже приємно чути.

Вони розмовляли ще кілька хвилин про мистецтво й старовинні полотна.

Для Аліси це була значно цікавіша бесіда, ніж усі світські розмови навколо.

Тим часом Даміан стояв біля панорамного вікна разом із кількома партнерами.

Він уважно слухав, що йому говорили, але час від часу мимоволі переводив погляд у зал.

Артем, який стояв поруч, це помітив.

— Ти вже втретє дивишся в той бік.

— Не перебільшуй.

— Не перебільшую.

Даміан промовчав.

— Знаєш, що мені найбільше подобається? — усміхнувся Артем.

— Що?

— Вона навіть не намагається привернути твою увагу.

Даміан простежив за його поглядом.

Аліса саме уважно слухала літню колекціонерку й щиро усміхалася.

Вона навіть не дивилася в його бік.

— Їй це не потрібно, — тихо сказав він.

— Саме тому ти й дивишся на неї.

Даміан не відповів.

Близько десятої вечора гості почали розходитися.

Аліса забрала свою сумку й попрощалася з Мартою.

— Нарешті додому, — з полегшенням сказала вона.

— Я думала, ти залишишся довше.

— Для чого?

— Раптом пан Вольський захоче провести тебе.

— Марто...

— Мовчу, мовчу.

Вони засміялися.

Коли Аліса вийшла з галереї, надворі вже стемніло.

Повітря стало прохолоднішим.

Вона повільно рушила тротуаром до автобусної зупинки.

Вулиця була майже порожньою.

Раптом біля узбіччя тихо загальмував знайомий чорний автомобіль.

Заднє вікно плавно опустилося.

— Пані Коваль.

Аліса зупинилася.

У салоні сидів Даміан.

— Уже пізно, — спокійно сказав він. — Дозвольте вас підвезти.

Вона кілька секунд мовчала.

— Дякую, але я доїду сама.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Він уважно подивився на неї.

Не наполягав.

Не переконував.

Лише кивнув.

— Тоді бажаю вам гарного вечора.

— І вам.

Автомобіль повільно рушив із місця.

Аліса дивилася йому вслід, поки він не зник за поворотом.

— Дивний...

— тихо промовила вона сама до себе.

Вона ще не знала, що це була лише перша його пропозиція.

І що незабаром настане день, коли відмовитися буде значно складніше.