Глава 12. Благодійний вечір

Ще з самого ранку працівники розставляли столи, прикрашали зали живими квітами та перевіряли освітлення. Зазвичай тут панувала майже музейна тиша, але сьогодні всюди було чути кроки, приглушені голоси й дзвін скла.

Аліса намагалася не звертати на це уваги.

Для неї цей день нічим не відрізнявся від інших.

Картина чекала.

Вона, як і раніше, потребувала терпіння.

До обіду Аліса встигла попрацювати кілька годин, після чого обережно накрила полотно спеціальною тканиною.

— На сьогодні вистачить, — тихо сказала вона сама до себе.

Вона не любила перевтомлюватися під час реставрації. Втомлені руки могли припуститися помилки.

— Ти так і підеш? — здивовано запитала Марта, коли побачила Алісу.

— А що не так?

— Подивися на себе.

Аліса опустила очі.

Світлі джинси.

Біла сорочка.

Волосся зібране в низький хвіст.

— Нормально.

— Це не "нормально". Через годину тут буде половина міста.

— Я не для них прийшла.

— Але хоча б сукню можна було вдягнути.

Аліса усміхнулася.

— Не хочу.

— Уперта.

— Знаю.

Марта лише похитала головою.

— Добре. Хоча б губи підфарбуй.

— Марто...

— Мовчу.

Близько сьомої вечора галерея почала наповнюватися гостями.

Чоловіки в дорогих костюмах.

Жінки у вечірніх сукнях.

Журналісти.

Колекціонери.

Представники благодійного фонду.

Аліса почувалася серед них трохи чужою.

Вона стояла біля великого вікна, тримаючи в руках келих мінеральної води, і спостерігала, як люди знайомляться, усміхаються та обмінюються люб'язностями.

— Уже шкодуєш, що погодилася? — тихо запитала Марта.

— Трохи.

— Потерпи.

— Спробую.

У цей момент біля входу стало помітно тихіше.

Частина гостей повернула голови.

Хтось привітався.

Хтось одразу дістав телефон.

— Здається, приїхав він, — ледь чутно сказала Марта.

Аліса не поспішала озиратися.

Лише зробила ковток води.

Лише коли навколо знову стало чути розмови, вона спокійно перевела погляд до входу.

Даміан Вольський саме розмовляв із директором галереї.

Темно-синій костюм, біла сорочка без зайвих деталей, упевнена постава.

Він майже не реагував на людей, які намагалися привернути його увагу.

Кілька секунд потому їхні погляди випадково зустрілися.

Даміан ледь кивнув.

Аліса відповіла таким самим стриманим кивком.

І на цьому все.

Вона знову подивилася у вікно.

— Ти серйозно? — прошепотіла Марта.

— Що?

— Це все?

— А що мало бути?

— Хоча б підійшла б привітатися.

— Ми вже привіталися.

Марта тихо застогнала.

— Ти неможлива.

За кілька хвилин до Аліси підійшов Віктор Іванович.

— Пан Вольський хотів би подякувати вам за роботу.

— Зараз?

— Якщо ви не проти.

Вона кивнула.

Вони підійшли до невеликої зали, де було значно тихіше.

— Добрий вечір, — першим заговорив Даміан.

— Добрий вечір.

— Сподіваюся, я не відволік вас.

— Ні.

На мить запала незручна тиша.

Обоє ніби не знали, із чого почати розмову.

— Як картина? — зрештою запитав він.

Аліса ледь усміхнулася.

— Ви вкотре запитуєте про неї.

— Бо вона для мене важлива.

— Робота просувається добре.

— Це хороша новина.

Знову тиша.

Аліса помітила, що поруч із ним мовчати зовсім не незручно.

Дивно.

З більшістю людей вона намагалася заповнити паузи словами.

З Даміаном цього не хотілося.

— Вам подобаються такі заходи? — несподівано запитала вона.

Він перевів погляд на гостей.

— Якщо чесно?

— Так.

— Ні.

Аліса тихо засміялася.

— Мені теж.

Уперше за весь вечір на його обличчі з'явилася справжня, хоч і ледь помітна усмішка.

— Схоже, у нас є щось спільне.

— Можливо.

У цей момент до Даміана швидким кроком підійшов чоловік у дорогому костюмі.

— Пане Вольський, перепрошую, вас терміново шукають.

Даміан стримано кивнув.

— Вибачте.

Він ще раз подивився на Алісу.

— Гарного вечора.

— І вам.

Він пішов, а вона ще кілька секунд дивилася йому вслід.

Сама не розуміючи, чому вперше їй стало трохи шкода, що їхня розмова закінчилася так швидко.