Глава 11. Звичка думати про когось

Для Аліси він нічим не відрізнявся від десятків інших.

Щоранку вона приходила до галереї раніше за всіх, відкривала майстерню, вмикала настільну лампу й починала працювати. Кілька годин проходили майже непомітно. Лише опівдні вона згадувала, що не поснідала або знову забула випити каву.

Картина повільно змінювалася.

Старий лак поступово зникав, відкриваючи глибокі кольори. Обличчя жінки на полотні ставало виразнішим, а її очі ніби оживали.

Та дивна нерівність у нижньому куті теж ставала дедалі помітнішою.

Аліса щодня оглядала її, але нічого не робила.

Ще зарано.

— Якщо ти ще хоч раз забудеш пообідати, я просто заберу тебе звідси силоміць.

Марта поставила на стіл паперовий пакет.

— Що це?

— Сендвіч.

— Я не голодна.

Марта скептично глянула на неї.

— Ти так кажеш щодня.

Аліса всміхнулася.

— Добре, дякую.

— До речі...

Марта присіла на край стільця.

— Пан Вольський більше не приїжджав?

— Ні.

— Не телефонував?

— Ні.

— Навіть повідомлення не написав?

— Марто...

— Що?

— Ми не друзі.

— Поки що.

Аліса лише похитала головою.

— Не вигадуй.

— Я нічого не вигадую. Просто мені здається дивним, що після двох зустрічей ти про нього більше не згадуєш.

Аліса хотіла відповісти, що це неправда.

Бо згадувала.

Не часто.

Але іноді ловила себе на думці, що порівнює його з іншими замовниками.

Він не телефонував по кілька разів на день.

Не вимагав звітів.

Не намагався контролювати кожен її крок.

І це було... незвично.

У той самий час Даміан сидів у конференц-залі.

Перед ним виступав директор нової компанії, яку холдинг планував придбати.

— ...це дозволить нам збільшити прибуток майже на дванадцять відсотків...

Даміан уважно слухав.

Принаймні мав такий вигляд.

Насправді ж його увагу на мить привернув телефон, що лежав поруч.

Він згадав, що вже тиждень не цікавився реставрацією.

«Дивно», — подумав він.

Раніше він щодня просив короткий звіт.

Тепер спеціально перестав це робити.

Не тому, що втратив інтерес.

Навпаки.

Йому не хотілося заважати Алісі працювати.

Після наради він покликав помічника.

— Як справи в галереї?

— Спокійно.

— Пані Коваль?

— Працює.

— Більше нічого?

— Ні.

Даміан кивнув.

— Добре.

Помічник уже збирався виходити, коли почув:

— І більше не потрібно телефонувати туди щодня.

— Перепрошую?

— Якщо станеться щось важливе — мене повідомлять.

— Зрозумів.

Коли двері зачинилися, Даміан сам не зміг пояснити, чому віддав саме такий наказ.

Увечері Аліса завершувала роботу.

Вона саме прибирала інструменти, коли Віктор Іванович зазирнув до майстерні.

— Алісо, завтра в галереї буде невеликий благодійний вечір.

Вона здивовано підняла голову.

— І?

— Деякі власники колекцій привезуть свої картини.

— Мені потрібно бути присутньою?

— Лише якщо матимеш час. Багато гостей захочуть поспілкуватися з реставратором.

Аліса не дуже любила подібні заходи.

— Це обов'язково?

— Ні.

Він усміхнувся.

— Але власник цієї картини теж буде.

Аліса на мить завмерла.

— Пан Вольський?

— Так.

Вона повільно кивнула.

— Добре... Я залишуся.

Вона ще не знала, що завтрашній вечір стане першим, коли вони побачать одне одного не як замовник і реставратор, а як двоє людей, які випадково опинилися серед десятків незнайомців.

І, можливо, вперше поговорять не лише про картину.