Глава 10. Крок за кроком

Після цих слів у майстерні знову запанувала тиша.

Аліса не поспішала відповідати.

Вона давно звикла, що замовники ставляться до реставраторів із недовірою. Постійно запитують, чи все йде за планом, просять прискорити роботу, хвилюються за кожен сантиметр полотна.

Даміан же сказав лише одну фразу.

І більше не тиснув.

— Дякую, — тихо промовила вона. — Я зроблю все можливе, щоб зберегти картину.

— Саме тому я звернувся до вас.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ви самі обирали реставратора?

— Так.

— Чому саме мене?

Даміан на кілька секунд замовк.

— Мені рекомендували кількох спеціалістів. Я переглянув їхні роботи.

— І?

— Ви єдина, про кого не знайшов жодного відгуку, що ви погоджувалися працювати швидше заради більших грошей.

Аліса ледь усміхнулася.

— Бо хороша реставрація не буває швидкою.

— Саме це я й хотів почути.

Вона знову перевела погляд на картину.

Розмова почала здаватися несподівано легкою.

Не тому, що вони вже добре знали одне одного.

А тому, що обоє говорили лише про те, що справді мало значення.

— Якщо дозволите, я продовжу роботу.

— Звичайно.

Даміан не поспішав іти.

Він ще кілька хвилин мовчки спостерігав, як вона працює.

Аліса майже не звертала на нього уваги.

Її рухи були плавними й точними.

Вона настільки зосередилася на полотні, що, здавалось, забула про його присутність.

— Ви завжди так працюєте? — несподівано запитав він.

— Як?

— Наче навколо нікого немає.

Вона на мить замислилася.

— Напевно.

— Вам легко зосередитися.

— Не завжди. Просто коли починаю працювати, усе інше відходить на другий план.

Даміан кивнув.

Він розумів це відчуття.

Сам колись так поринав у роботу.

До того, як його життя перетворилося на нескінченні зустрічі, переговори й відповідальність за тисячі людей.

— Тоді я не буду вам заважати.

Він уже зробив кілька кроків до дверей, коли Аліса його зупинила.

— Пане Вольський.

Він обернувся.

— Так?

— Я хотіла повернути вам це.

Вона відкрила шухляду столу й дістала ту саму коробку з рукавичками та дорогим пензлем.

— Це надто дорогий подарунок.

Даміан перевів погляд на коробку.

— Ви ними користувалися?

Аліса трохи розгубилася.

— Так... Але...

— Значить, вони виконують свою роботу.

— Справа не в цьому.

— А в чому?

— Я не можу приймати такі речі від замовників.

Даміан кілька секунд мовчав.

— Тоді вважайте, що це не подарунок.

— А що?

— Інструменти для роботи, яку ви виконуєте для мене.

Аліса хотіла заперечити.

Але зрозуміла, що сперечатися зараз не має сенсу.

— Добре, — тихо сказала вона. — Але після завершення реставрації я їх поверну.

— Якщо це буде для вас важливо.

Він попрощався й вийшов.

Двері тихо зачинилися.

Даміан уже сідав до автомобіля, коли задзвонив телефон.

— Так.

— Пане Вольський, ми перевірили архіви щодо картини.

— І?

— Поки що нічого нового. Але є одна дивина.

— Яка саме?

— Майже тридцять років тому вона на кілька місяців безслідно зникла.

Даміан завмер.

— Хто її знайшов?

— Невідомо.

— Продовжуйте пошуки.

— Зрозумів.

Він завершив дзвінок і ще раз подивився на будівлю галереї.

Тепер він був майже впевнений, що Аліса знайшла не випадкову нерівність.

Минуле цієї картини приховувало значно більше, ніж він думав.

Увечері, залишившись одна в майстерні, Аліса ще раз відкрила свій робочий журнал.

Вона довго розглядала зроблені фотографії.

Потім узяла ручку й написала:

"Поспішати не можна."

Вона підкреслила ці слова двічі.

Це було нагадування насамперед самій собі.

Якою б важливою не виявилася знахідка, її головним завданням залишалося зберегти картину.

Усе інше могло зачекати.

І поки вона не знала, що зовсім скоро хтось інший теж дізнається про приховану таємницю полотна. Але ця людина не збиралася чекати так терпляче, як вона.