Глава 9. Те, що не можна приховати

Після вчорашнього відкриття вона майже не спала. Думки постійно поверталися до картини.

За роки роботи їй уже траплялося знаходити приховані підписи художників, старі реставраційні позначки й навіть інші шари фарби. Але те, що вона побачила вчора, було зовсім іншим.

Вона не мала права поспішати.

І не мала права мовчати.

Залишивши сумку на стільці, Аліса вдягнула рукавички й ще раз уважно оглянула нижній край полотна.

Усе залишилося так само.

Невелика, майже непомітна нерівність.

Вона зробила ще кілька фотографій під іншим кутом освітлення.

Потім відкрила ноутбук і почала порівнювати знімки.

Чим довше дивилася, тим більше переконувалася: під полотном справді було щось приховано.

Але що саме — сказати поки що було неможливо.

— Доброго ранку.

До майстерні зайшов Віктор Іванович.

— Уже працюєш?

— Так.

Він підійшов ближче.

— Усе гаразд?

Аліса трохи вагалася.

— Здається... я знайшла дещо незвичайне.

Директор насупився.

— Наскільки незвичайне?

— Поки не знаю. Можливо, це нічого важливого. Але є ймовірність, що під полотном щось заховали.

Віктор Іванович уважно подивився на картину.

— Ти впевнена?

— Ні. Саме тому не хочу робити жодних висновків.

Він кілька секунд мовчав.

— Думаю, про це потрібно повідомити власника.

— Я теж так вважаю.

— Зателефоную його помічникові.

Аліса кивнула.

Їй не дуже хотілося знову бачитися з Даміаном, але професійний обов'язок був важливішим.

За кілька годин телефон на столі Вольського тихо завібрував.

— Так.

— Пане Вольський, телефонують із галереї.

— Слухаю.

— Пані Коваль просить повідомити, що під час реставрації виявила деякі особливості картини. Вона поки що не впевнена у висновках, але рекомендує вам приїхати.

Даміан відразу відклав документи.

— Коли?

— У будь-який зручний для вас час.

— Я буду за годину.

Він завершив виклик.

— Скасувати зустріч? — запитав помічник.

— Так.

— Це важливо?

Даміан коротко відповів:

— Якщо Аліса сама попросила мене приїхати — значить, справді важливо.

Рівно за годину чорний автомобіль зупинився біля галереї.

Цього разу Даміан прийшов сам.

Без охорони.

Без помічника.

Віктор Іванович зустрів його біля входу.

— Доброго дня.

— Доброго. Де пані Коваль?

— У майстерні.

Вони мовчки пройшли довгим коридором.

Біля дверей директор зупинився.

— Я залишу вас.

Даміан кивнув.

Легенько постукавши, він відчинив двері.

Аліса стояла біля картини спиною до входу й не одразу його почула.

— Ви хотіли мене бачити?

Вона обернулася.

— Добрий день.

— Добрий.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Без напруження.

Без незручності.

Наче між їхньою першою зустріччю минуло значно більше часу.

— Дякую, що приїхали, — сказала Аліса.

— Ви сказали, що знайшли щось незвичайне.

Вона відійшла трохи вбік.

— Підійдіть, будь ласка.

Даміан став поруч.

Відстань між ними була зовсім невеликою.

Аліса навіть відчула легкий аромат його парфумів, але швидко зосередилася на роботі.

— Подивіться сюди.

Вона вказала тонким інструментом на нижній край полотна.

— Бачите цю нерівність?

Він нахилився ближче.

— Так.

— Учора вона була майже непомітною. Після очищення стала чіткішою.

— Що це означає?

— Поки що нічого. Це може бути наслідок старої реставрації. А може...

Вона замовкла.

— А може? — тихо перепитав він.

— Під полотном може бути прихований якийсь предмет або документ.

Даміан уважно подивився на картину.

Його обличчя залишалося спокійним, але погляд став значно серйознішим.

— Ви можете дістати це сьогодні?

Аліса похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо тоді я ризикуватиму зіпсувати картину.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Якщо ми хочемо дізнатися правду, доведеться набратися терпіння.

Даміан кілька секунд мовчав.

Потім ледь кивнув.

— Добре.

— Я працюватиму так само обережно, як і раніше.

— Я вам довіряю.

Ці слова прозвучали просто.

Без пафосу.

Але чомусь саме вони змусили Алісу на мить затримати погляд на чоловікові перед собою.

Вона ще не знала чому.