Глава 8. Друг мільярдера

Він зовсім не нагадував Даміана.

Якщо Даміан був стриманим і майже непроникним, то Артем здавався відкритим і легким у спілкуванні. Він усміхався так, ніби вони були давніми знайомими, хоча бачилися вперше.

— Ви часто приходите до галерей? — першою порушила тишу Аліса.

— Якщо чесно, ні.

— Тоді чому сьогодні тут?

Артем трохи помовчав.

— Хотів побачити людину, про яку останніми днями занадто часто чую.

— Від Даміана?

— Саме так.

Аліса здивовано підняла брови.

— Ми знайомі менше години. Про що можна стільки говорити?

— Про вас майже не говорили.

— Тоді?

— Про вашу роботу.

Вона полегшено видихнула.

— Це вже більше схоже на правду.

Артем уважно спостерігав за нею.

Він очікував побачити дівчину, яка скористається нагодою й почне розпитувати про відомого мільярдера. Але Аліса не поставила жодного такого запитання.

Це його щиро здивувало.

— Ви навіть не хочете знати, який він?

— Навіщо?

— Цікавість.

— Якщо мені потрібно буде щось про нього знати, він сам розповість.

Артем тихо засміявся.

— Знаєте... Ви перша людина, яка так відповіла.

— Можливо.

— Більшість людей почали б розпитувати про його життя, статки, жінок...

— Це не моя справа.

Запала коротка тиша.

— Ви дуже дивна.

Аліса всміхнулася.

— Це комплімент?

— Скоріше... спостереження.

Розмова тривала ще кілька хвилин.

Вони говорили про мистецтво, подорожі музеями та про те, як важко іноді знайти справді хороших реставраторів.

Про Даміана більше не згадували.

Коли Артем підвівся з лавки, він чемно кивнув.

— Не буду більше відволікати.

— Дякую.

— За що?

— За те, що не ставили дивних запитань.

Він усміхнувся.

— Їх у мене ще багато. Просто не сьогодні.

Попрощавшись, Артем повільно попрямував до виходу з галереї.

Аліса ще трохи посиділа в тиші, а потім повернулася до майстерні.

Увечері Артем без стуку зайшов до кабінету Даміана.

Той саме переглядав документи.

— Ну? — не підводячи голови, запитав він.

— Ти мав рацію.

— Про що?

— Вона не схожа на інших.

Даміан відклав папери.

— Щось сталося?

— Ні.

— Тоді?

Артем сів у крісло навпроти.

— Вона жодного разу не запитала про тебе.

— І?

— Її не цікавить, скільки в тебе грошей. Не цікавлять твої машини. Вона навіть не попросила показати будинок, коли була в тебе.

Даміан мовчав.

— Це насторожує чи подобається?

— Не знаю.

— Брехня.

Даміан перевів на нього погляд.

— Не вигадуй.

— Я знаю тебе майже все життя. Ти зацікавився.

— Я зацікавився людиною, якій довірив дорогу картину.

— Лише картиною?

Запала тиша.

Даміан підвівся й підійшов до вікна.

— Поки що — так.

Артем лише посміхнувся.

Він не став сперечатися.

Іноді другові потрібно було трохи більше часу, щоб самому визнати очевидне.

Наступний день у галереї почався звично.

Аліса працювала над картиною вже кілька годин.

Вона обережно очищала нижню частину полотна, коли її рука завмерла.

Та сама дивна лінія, яку вона помітила кілька днів тому, стала чіткішою.

Тепер вона була схожа на край чогось прихованого.

Наче під шаром полотна знаходилася ще одна тонка вставка.

Аліса насупилася.

Таке траплялося в реставраційній практиці, але дуже рідко.

Вона не стала нічого робити одразу.

Замість цього взяла фотоапарат і зробила кілька знімків.

Потім уважно записала свої спостереження в робочий журнал.

Лише після цього накрила картину тканиною.

— Спочатку потрібно все перевірити... — тихо сказала вона.

Вона ще не здогадувалася, що вже завтра буде змушена повідомити про своє відкриття Даміану Вольському.

І саме з цього моменту їхні життя почнуть переплітатися набагато сильніше, ніж вони могли уявити.