Глава 7. Ледь помітний слід

Місто ще тільки прокидалося. Вулиці були незвично тихими, а прохолодне повітря швидко проганяло сонливість.

Вона відчинила двері майстерні, увімкнула світло й одразу підійшла до картини.

Учорашня дивна лінія не виходила в неї з голови.

«Можливо, мені просто здалося...»

Аліса поставила лампу ближче й уважно вдивилася в нижній правий кут полотна.

Ні.

Лінія була на місці.

Вона взяла збільшувальне скло й кілька хвилин мовчки розглядала поверхню.

Це не була тріщина.

І не подряпина.

Здавалося, ніби під шаром фарби приховували ще щось.

Але робити висновки було зарано.

У реставрації поспіх був найгіршим ворогом.

Аліса дістала невеликий блокнот і зробила коротку позначку:

"Перевірити після завершення очищення нижнього шару лаку."

Лише після цього вона почала працювати.

Повільно.

Обережно.

Міліметр за міліметром.

Опівдні до майстерні зазирнув Віктор Іванович.

— Добрий день, Алісо.

— Добрий.

— Як успіхи?

— Без несподіванок.

Вона не стала згадувати про дивну лінію.

Спочатку хотіла переконатися, що це справді щось важливе.

— Пан Вольський телефонував.

Аліса підняла голову.

— І?

— Поцікавився, чи все проходить добре.

— Ви сказали?

— Звичайно.

Він усміхнувся.

— Мені здається, він дуже дорожить цією картиною.

— Можливо.

— А може, справа не тільки в ній.

Аліса лише ледь усміхнулася.

— Ви з Мартою випадково не домовлялися?

Віктор Іванович розсміявся.

— Вона теж так думає?

— Вона взагалі багато чого думає.

— А ти?

— Я думаю лише про роботу.

— Це видно.

Тим часом Даміан саме закінчував зустріч із юристами.

Щойно останній із них вийшов із кабінету, він зняв краватку й підійшов до вікна.

Телефон завібрував.

— Так.

— Пане Вольський, реставрація триває за планом.

— Добре.

— Пані Коваль сьогодні приїхала раніше за всіх.

— Навіщо?

— Не знаємо.

На тому кінці запала тиша.

— Не втручайтеся.

— Але...

— Вона повинна працювати спокійно.

— Зрозумів.

Даміан поклав телефон на стіл.

Йому не подобалося, що за Алісою спостерігають.

Але поки що він не міг нічого змінити.

Картина була надто цінною.

І справа була зовсім не в її вартості.

Надвечір Аліса нарешті зробила перерву.

Вона вийшла у внутрішній дворик галереї з чашкою чаю.

Липа, що росла посеред двору, давала густу тінь.

Було тихо.

Вона сіла на стару дерев'яну лавку й заплющила очі.

Такі кілька хвилин тиші допомагали їй відновити сили.

Раптом поруч почувся звук кроків.

— Не заваджу?

Аліса розплющила очі.

Перед нею стояв незнайомий чоловік років тридцяти п'яти.

Світла сорочка із засуканими рукавами, темні джинси, доброзичлива усмішка.

Він зовсім не був схожий на працівника галереї.

— Це залежить від того, хто ви, — спокійно відповіла вона.

Чоловік усміхнувся ще ширше.

— Мене звати Артем.

Я давній друг Даміана Вольського.

Можна присяду?

Аліса на мить замислилася, а потім ледь кивнула.

— Якщо ненадовго.

Артем сів на край лавки, залишивши між ними достатню відстань.

— Даміан казав, що ви дуже любите свою роботу.

— Ми з ним не настільки багато спілкувалися, щоб він міг робити такі висновки.

— І все ж він не помилився.

Аліса нічого не відповіла.

Їй було цікаво лише одне.

Навіщо друг мільярдера спеціально приїхав до галереї, щоб поговорити з нею?

І чому в неї виникло відчуття, що це була зовсім не випадкова зустріч?