Глава 6. Звичайний день

Вона поклала теку на стіл, зняла легкий піджак і, ніби нічого особливого не сталося, вдягнула рукавички.

Перед нею знову була картина.

Саме вона зараз займала всі її думки.

— Ну? — почувся знайомий голос.

Марта сперлася плечем об дверний отвір і схрестила руки на грудях.

— Ну що?

— Не прикидайся. Як усе пройшло?

Аліса знизала плечима.

— Спокійно.

— І це все?

— А що ще?

Марта важко зітхнула.

— Ти провела ранок у маєтку одного з найбагатших чоловіків країни, а розповідаєш так, ніби сходила в магазин за хлібом.

— Ми поговорили про картину.

— І більше ні про що?

— Ні.

— Він хоча б красивий наживо?

Аліса на мить замислилася.

Перед очима знову з'явився його стриманий погляд.

— Напевно...

— Напевно?

— Я не звертала уваги.

— Алісо! Як можна не звернути увагу?

— Дуже просто.

Марта засміялася.

— Знаєш, мені здається, ти його зацікавила.

— Чому?

— Бо такі люди не запрошують реставраторів до себе додому просто так.

— Він власник картини.

— Це офіційна причина.

— А неофіційної немає.

Марта лише загадково усміхнулася.

— Побачимо.

Коли подруга пішла, майстерня знову поринула в тишу.

Аліса ввімкнула настільну лампу.

Тепле світло впало на полотно.

Вона обережно взяла найтонший пензель — той самий, що знайшла в подарунковій коробці.

Кілька секунд вагалася.

Потім усе ж почала працювати ним.

Він справді виявився ідеальним.

Пензель слухався кожного руху руки.

— Треба буде повернути... — тихо сказала вона сама до себе.

Хоча вже розуміла, що користується подарунком.

І це чомусь викликало дивне відчуття.

Тим часом у головному офісі холдингу Даміана Вольського тривала нарада.

На довгому столі лежали десятки документів.

Керівники компаній по черзі звітували про результати кварталу.

— Прибуток азійського напрямку знизився на три відсотки...

— Пояснення?

— Нові мита...

Даміан уважно слухав.

Ставив короткі запитання.

Приймав рішення.

Для присутніх він був саме таким, яким його знали всі.

Вимогливим.

Стриманим.

Беземоційним.

Ніхто навіть не здогадувався, що сьогодні він уже двічі подумки повертався до ранкової зустрічі.

— Пане Вольський?

Він перевів погляд на фінансового директора.

— Перепрошую.

Повторіть останню цифру.

Нарада тривала ще майже дві години.

Коли всі розійшлися, до кабінету зайшов Артем.

Не чекаючи дозволу, він сів у крісло навпроти.

— Це вже цікаво.

— Що саме?

— Ти вперше за багато років задумався під час наради.

Даміан відклав ручку.

— Не перебільшуй.

— Я знаю тебе п'ятнадцять років.

Ти ніколи не відволікаєшся.

Запала тиша.

— Вона справді така особлива?

— Не знаю.

— Тоді чому ти наказав перевірити її ще раз?

Даміан спокійно подивився на друга.

— Бо збігів не буває.

— Ти знову про картину?

— Так.

— Думаєш, вона щось знайшла?

— Якби знайшла, ми б уже про це знали.

Артем повільно кивнув.

— Значить, поки що все йде за планом.

— Поки що.

Ближче до вечора Аліса закінчила працювати.

Вона вимкнула лампу й уже збиралася накрити картину захисною тканиною, коли її увагу привернула маленька нерівність у нижньому правому куті полотна.

Вона насупилася.

— Дивно...

Обережно нахилившись, Аліса піднесла лампу ближче.

Під тонким шаром фарби ніби проступала ледь помітна лінія.

Вона була занадто рівною, щоб бути звичайною тріщиною.

Аліса не стала нічого чіпати.

Лише уважно придивилася ще раз.

— Завтра...

Тихо прошепотіла вона.

— Завтра я подивлюся уважніше.

Вона ще не знала, що саме ця маленька деталь стане початком подій, які повільно, але назавжди змінять її життя.