Глава 5. Перша розмова

Аліса дивилася на чоловіка перед собою, а він — на неї. Не оцінював, не усміхався, не намагався справити враження. Просто уважно спостерігав.

Саме це трохи збивало з пантелику.

На фотографіях Даміан Вольський здавався холодним і недосяжним. Зараз же він виглядав... звичайною людиною. Втомленою.

— Ви довго розглядаєте картини, — повторив він уже спокійніше.

Аліса перевела погляд на полотно, що висіло на стіні.

— Це професійна звичка.

— І що можете сказати про цю?

Вона підійшла ближче.

— Автор дуже любив світло. Але з роками фарби трохи потемніли. Думаю, картина давно не проходила реставрацію.

Даміан мовчки кивнув.

— Ви помітили це за кілька секунд.

— Цього достатньо.

— Вражає.

— Для мене це просто робота.

Він ледь усміхнувся. Усмішка зникла так само швидко, як і з'явилася.

— Нарешті ми познайомилися. Даміан.

— Аліса.

Вона не простягнула руку.

Він теж.

Обом цього не хотілося.

— Прошу до кабінету, — сказав він.

Кабінет був таким самим стриманим, як і весь будинок.

Великі книжкові шафи, письмовий стіл із темного дерева, панорамні вікна з видом на сад.

Жодної зайвої розкоші.

— Чай? Кава? — запитав Даміан.

— Вода буде достатньо.

Він кивнув.

За хвилину керуюча принесла склянку води й непомітно вийшла.

— Як проходить реставрація? — запитав він, сідаючи навпроти.

Аліса відкрила теку, яку привезла із собою.

— Добре. Але роботи ще багато.

Вона дістала кілька фотографій.

— Це стан полотна в перший день.

Потім поклала поруч іншу.

— А це — зараз.

Даміан уважно дивився на світлини.

— Різниця помітна навіть мені.

— Це лише початок.

— Скільки ще часу потрібно?

— Приблизно два місяці.

Він підняв очі.

— Так довго?

— Якщо поспішати, можна зіпсувати картину.

Запала коротка тиша.

— Я не люблю поспіх, — несподівано сказав Даміан.

— Це добре.

— У бізнесі всі чомусь думають навпаки.

— Я не працюю в бізнесі.

— Уже зрозумів.

Аліса зробила ковток води.

— Якщо це все, я хотіла б повернутися до роботи.

Вона чекала, що він почне затримувати її, ставити десятки запитань або наполягати залишитися на обід.

Але цього не сталося.

— Звісно.

Він підвівся.

— Дякую, що приїхали.

Аліса здивувалася.

Настільки, що це, мабуть, відобразилося на її обличчі.

— Щось не так? — спокійно запитав він.

— Чесно?

— Чесно.

— Я очікувала зовсім іншої розмови.

— Якої саме?

Вона трохи ніяковіла.

— Довшої.

Куточки його губ ледь помітно сіпнулися.

— Ми ще не настільки добре знайомі, щоб говорити довго.

Ця відповідь застала її зненацька.

Вона лише кивнула.

— До побачення, пане Вольський.

— До побачення... пані Коваль.

Автомобіль уже виїжджав за ворота маєтку, коли Даміан повернувся до свого кабінету.

На столі задзвонив телефон.

— Так.

— Ну як? — почувся голос його давнього друга Артема.

— Познайомився.

— І?

Даміан кілька секунд дивився у вікно.

— Вона не схожа на інших.

— Закохався за пів години?

— Не говори дурниць.

Артем засміявся.

— Тоді чому мовчиш?

— Бо не можу зрозуміти одну річ.

— Яку?

— Їй абсолютно байдуже, хто я.

Він завершив виклик, навіть не дочекавшись відповіді.

Це дивувало більше, ніж будь-які багатомільйонні угоди.

Уперше за багато років поруч із ним опинилася людина, яка дивилася не на його статки, а лише на свою роботу.

І чомусь саме це не виходило в нього з голови.