Глава 4. Запрошення, від якого хотілось відмовитись

Її не лякала зустріч із власником картини.

Її дратувала інтонація помічника. Наче все вже вирішено. Наче вона обов'язково погодиться, сяде в автомобіль і приїде в маєток лише тому, що цього захотів якийсь мільярдер.

У квартирі було тихо.

Аліса залишила ключі на комоді, перевзулася й одразу поставила чайник.

Це був її маленький вечірній ритуал.

Чашка гарячого чаю, тиша і хоча б пів години без людей.

Телефон тихо завібрував.

Марта.

— Ну? — пролунав веселий голос подруги. — Розповідай.

— Про що саме?

— Не прикидайся. Мені Віктор Іванович сказав, що тобі телефонували.

Аліса важко зітхнула.

— Так.

— І?

— Запросили в маєток Даміана Вольського.

На кілька секунд запала тиша.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— І ти мовчиш про таке?

— Бо не бачу в цьому нічого особливого.

— Алісо! Тебе особисто запросив один із найбагатших людей країни!

— Не мене. Реставраторку.

— Це одне й те саме.

— Ні.

Марта засміялася.

— І що ти відповіла?

— Нічого.

— Тобто?

— Я сказала, що зустріч можна провести в галереї.

— І?

— Помічник повідомив адресу й поклав слухавку.

— Я вже люблю цього чоловіка.

— А я ще навіть не знаю, чи хочу з ним знайомитися.

— Поїдеш?

Аліса мовчала.

Вона дивилася у вікно, де повільно згущалися сутінки.

— Не знаю.

— Ти боїшся?

— Ні.

— Тоді що?

— Не люблю людей, які думають, що можуть розпоряджатися чужим часом.

Марта тихо засміялася.

— Відчуваю, вам буде непросто знайти спільну мову.

— Я не збираюся її шукати.

Наступного ранку будильник задзвонив о сьомій.

Аліса не поспішала вставати.

Вона ще раз подумала про зустріч.

Можливо, варто відмовитися?

Але тоді власник картини все одно захоче дізнатися, як проходить реставрація.

Рано чи пізно їм доведеться поговорити.

Вона сіла на ліжку й кинула погляд на телефон.

Нових повідомлень не було.

Лише адреса маєтку, яку надіслав помічник.

О дев'ятій ранку біля будинку справді зупинився чорний автомобіль.

Водій не сигналив.

Не телефонував.

Він просто чекав.

Аліса ще кілька хвилин стояла біля вікна.

— Наполегливі...

Тихо промовила вона сама до себе.

Зрештою взяла сумку, зачинила квартиру й спустилася вниз.

Водій одразу відчинив задні дверцята.

— Доброго ранку, пані Алісо.

— Доброго.

— Прошу.

— Дякую.

Вона сіла в автомобіль.

Салон був просторим і незвично тихим.

Машина плавно рушила з місця.

Ніхто не намагався завести розмову.

І це її цілком влаштовувало.

За містом будинки поступово змінилися густими деревами.

Дорога стала майже порожньою.

Через сорок хвилин автомобіль звернув за високі ковані ворота.

Аліса мимоволі подивилася у вікно.

Попереду виднівся великий сучасний маєток.

Без надмірної розкоші.

Скло, світлий камінь, доглянутий сад і величезні сосни навколо.

Усе виглядало дорого, але стримано.

Автомобіль зупинився біля центрального входу.

Водій вийшов першим.

— Прошу за мною.

У просторому холі їх зустріла жінка років п'ятдесяти.

— Добрий день. Я Олена, керуюча будинком.

— Добрий день.

— Пан Вольський зараз закінчує робочу розмову. Якщо не заперечуєте, зачекайте кілька хвилин.

— Звичайно.

Аліса сіла у світлому холі.

Її погляд мимоволі ковзнув по стінах.

На них висіли картини.

Не копії.

Оригінали.

Вона впізнала кілька робіт відомих художників.

«Непогана колекція», — подумала вона.

— Ви їх розглядаєте так само уважно, як і ту картину?

Аліса здригнулася від несподіваного чоловічого голосу.

Вона повільно обернулася.

Позаду стояв високий чоловік у темно-сірому костюмі.

Спокійний.

Зосереджений.

Саме такий, яким вона бачила його на фотографії.

Їхні погляди зустрілися вперше.

І жоден із них не відвів очей.