Глава 3. Без підпису

Вона не любила сюрпризів.

Особливо тих, які з'являлися незрозуміло звідки.

Обережно озирнувшись, вона поставила сумку на підлогу й підійшла до столу. У майстерні було тихо. Лише старий годинник на стіні рівномірно відраховував секунди.

Вона торкнулася коробки кінчиками пальців.

Легка.

Невелика.

Загорнута дуже акуратно.

— Дивно...

Аліса повільно розв'язала стрічку й відкрила кришку.

Усередині лежала пара нових професійних реставраційних рукавичок, яких вона давно хотіла придбати, але постійно відкладала покупку через високу ціну.

Поруч — тоненький пензель із надзвичайно м'яким ворсом. Саме такими користувалися досвідчені реставратори для найделікатнішої роботи.

Жодної листівки.

Жодного імені.

Лише маленький білий конверт.

Аліса відкрила його.

На аркуші було надруковано лише одне речення.

«Для роботи потрібні найкращі інструменти.»

І все.

Вона перечитала записку ще раз.

— Це вже не смішно...

Двері майстерні відчинилися.

— Доброго ранку!

До приміщення зайшов директор галереї, Віктор Іванович.

— Ви вже працюєте?

— Майже.

Аліса підняла коробку.

— Це випадково не ви залишили?

Він здивовано похитав головою.

— Ні. А що там?

Вона показала вміст.

— Гарний набір... Дуже дорогий.

— Саме тому й питаю.

Чоловік ненадовго замислився.

— Можливо... від власника картини?

— Навіщо?

— Не знаю. Даміан Вольський може собі дозволити подібні жести.

— Але ми навіть не знайомі.

— Для таких людей це не має значення.

Аліса мовчки склала все назад у коробку.

Їй було незручно.

Вона не любила приймати дорогі подарунки від незнайомців.

— Якщо це справді від нього, я поверну.

Віктор Іванович лише всміхнувся.

— Спробуйте.

Решту ранку вона працювала майже безперервно.

Картина ніби поступово відкривалася їй.

Під шаром старого лаку проявилися тонкі золотаві відтінки, яких раніше майже не було видно.

Жінка на полотні вже не здавалася сумною.

Швидше... задумливою.

Аліса любила уявляти, ким були люди, яких писали художники багато років тому.

Що вони відчували?

Про що мовчали?

Чому саме цей погляд залишився на полотні назавжди?

Вона настільки захопилася роботою, що не помітила, як за скляними дверима майстерні хтось зупинився.

Високий чоловік у темному костюмі мовчки дивився всередину.

— Це вона? — тихо запитав він.

— Так, пане Вольський, — відповів директор галереї.

— Уже третій день майже не відходить від картини.

— Ви хочете з нею поговорити?

Даміан ще кілька секунд спостерігав за дівчиною.

Вона навіть не підозрювала, що за нею хтось стежить.

Волосся було недбало зібране, на щоці залишилася ледь помітна пляма від фарби, а вся її увага належала лише полотну.

Вона працювала так, ніби у світі більше нікого не існувало.

— Ні, — спокійно відповів він. — Не зараз.

— Але...

— Вона не повинна знати, що я приїжджав.

Він розвернувся й пішов коридором.

Його кроки були тихими й упевненими.

Директор ще раз озирнувся на майстерню, після чого поспішив за ним.

Аліса так нічого й не помітила.

Уже ввечері, коли вона збиралася додому, її телефон задзвонив.

На екрані висвітився незнайомий номер.

— Алло?

— Добрий вечір, пані Алісо.

Голос був спокійним і стриманим.

— Вас турбує помічник пана Вольського.

Вона здивовано насупилася.

— Слухаю.

— Пан Даміан просить завтра о десятій ранку бути в його заміському маєтку.

— Для чого?

— Він хоче особисто почути, як проходить реставрація.

— Це можна зробити й у галереї.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Адресу вам уже надіслали. За вами приїде автомобіль о дев'ятій.

— А якщо я відмовлюся?

— Це ваше право.

Після цих слів дзвінок завершився.

Аліса ще довго дивилася на телефон.

Вона не любила, коли за неї вже щось вирішували.

І чомусь була майже впевнена, що завтра вперше зустріне людину, чиє ім'я останні дні чула надто часто.

Хоча сама ця зустріч могла так і не відбутися.