Глава 2. Незнайомець, якого вона ще не знала

Зранку — міцна кава в маленькій квартирі, яку вона орендувала вже третій рік. Потім дорога до галереї, знайомий запах старого дерева, полотен і спеціальних розчинників. А далі — години тиші, у які вона залишалася сам на сам із картиною.

Реставрація не терпіла поспіху.

Одна необережна дія могла знищити те, що зберігалося століттями.

Саме тому Аліса працювала повільно, уважно, майже не відволікаючись.

Вона почала з очищення поверхні від пилу й старого лаку. Міліметр за міліметром картина ніби оживала. Кольори ставали глибшими, світло — теплішим, а риси жінки, зображеної на полотні, поступово набували чіткості.

Час від часу Аліса відступала на кілька кроків, уважно розглядала результат і лише після цього продовжувала.

— Ти зовсім себе не бережеш, — почувся знайомий голос.

До майстерні зайшла її подруга Марта, тримаючи в руках два паперові стаканчики.

— Я принесла тобі каву.

— Ти мене врятувала.

— Знову не обідала?

Аліса винувато всміхнулася.

— Забула.

— Як завжди.

Марта поставила стаканчик на стіл і підійшла до картини.

— Це вона?

— Так.

— Нічого собі...

Кілька секунд вона мовчки розглядала полотно.

— І справді красива.

— Вона ще красивішою стане, коли я закінчу.

Марта перевела погляд на подругу.

— Слухай... Це правда, що її власник якийсь шалено багатий чоловік?

— Так кажуть.

— І ти навіть не загуглила його?

— Навіщо?

— Алісо! Це ж цікаво.

— Мені цікавіша картина.

Подруга лише засміялася.

— Ти безнадійна.

— Можливо.

Марта дістала телефон.

— Зараз покажу тобі.

— Не треба.

— Треба.

За кілька секунд на екрані з'явилася фотографія.

Високий чоловік у темному костюмі виходив із чорного автомобіля. Навколо нього стояла охорона, а десятки камер були спрямовані лише на нього.

Серйозний погляд.

Жодної усмішки.

Жодної зайвої емоції.

— Красивий, — без зайвого захвату сказала Марта. — Але виглядає так, ніби ніколи не сміявся.

Аліса лише швидко глянула на фото.

— Можливо, просто невдалий кадр.

— Це всі його фотографії такі.

— І що?

— Та нічого. Просто дивно.

Аліса повернулася до роботи.

Їй було байдуже, який вигляд має власник картини.

Для неї він був лише прізвищем у договорі.

Того ж вечора в кабінеті Даміана Вольського було тихо.

На великому столі лежала тонка папка.

— Усе, що вдалося дізнатися про реставраторку, — сказав його помічник.

Даміан відкрив документи.

Кілька фотографій.

Диплом академії мистецтв.

Подяки за реставрацію музейних експонатів.

Декілька статей.

Більше нічого.

— Родина?

— Мати померла сім років тому. Батька не знає. Заміжня не була.

— Борги?

— Немає.

— Судимості?

— Немає.

— Скандали?

— Жодного.

Даміан закрив папку.

— Занадто чисто.

Помічник не зрозумів.

— Перепрошую?

— Люди не бувають настільки простими.

— Думаєте, вона щось приховує?

— Не знаю.

Він підійшов до панорамного вікна.

Унизу вирувало вечірнє місто.

Тисячі людей поспішали у своїх справах, навіть не підозрюючи, що деякі таємниці здатні коштувати дорожче за найбільші статки.

— Нехай працює, — нарешті сказав він.

— Без нагляду?

— Ні.

Помічник кивнув.

— Я зрозумів.

Наступного ранку Аліса прийшла до галереї трохи раніше.

Вона звично відчинила двері майстерні, поставила сумку на стілець і вже хотіла ввімкнути світло, коли помітила щось незвичне.

На її робочому столі стояла невелика коробка, загорнута в темно-синій папір.

Без підпису.

Без записки.

Без жодного пояснення.

Аліса здивовано насупилася.

Вона точно пам'ятала, що ввечері залишила стіл порожнім.

Обережно підійшовши ближче, вона ще не торкнулася подарунка.

Лише довго дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, хто міг залишити коробку... і навіщо.