Глава 1. Картина, яка мовчала

Аліса Коваль давно це зрозуміла. Одні приховували під шаром фарби інший портрет, інші — підпис художника, який десятиліттями залишався невідомим. Але були й такі, що мовчали вперто, ніби боялися, що правда стане надто дорогою.

Саме така картина стояла перед нею цього ранку.

— Обережніше, — промовив власник приватної галереї. — Її оцінили майже в десять мільйонів євро.

Аліса лише ледь усміхнулася.

— Для мене вона коштує стільки ж, скільки будь-яка інша. Поки не торкнуся полотна.

Чоловік здивовано глянув на неї, але промовчав.

Вона одягнула бавовняні рукавички, увімкнула лампу й уважно вдивилася в потемнілий лак. Час залишив на полотні свої сліди: тонкі тріщинки, потерті краї, місцями фарба почала ледь помітно осипатися.

Саме за це Аліса любила свою роботу.

Вона не створювала нове.

Вона повертала життя тому, що інші вже вважали втраченим.

— Замовник наполіг, щоб реставрацією займалися саме ви, — почувся голос позаду.

— Замовник?

— Так. Картина належить Даміану Вольському.

Це ім'я нічого їй не сказало.

— Він колекціонер?

— Він мільярдер.

Аліса байдуже знизала плечима.

— Це має якось вплинути на стан полотна?

Чоловік тихо засміявся.

— Ви перша людина, яка так відповіла.

Вона лише повернулася до роботи.

Гроші ніколи не справляли на неї враження.

Їх або є, або немає.

А от мистецтво залишалося назавжди.

У цей самий час за десятки кілометрів від галереї чорний автомобіль плавно зупинився біля величезної будівлі зі скла та металу.

— Через двадцять хвилин рада директорів, — спокійно нагадав помічник.

— Перенеси.

— Уже вдруге.

— Значить, перенеси втретє.

Помічник мовчки кивнув.

Він давно звик, що Даміан Вольський ніколи нічого не пояснює.

Тридцятичотирирічний власник міжнародного холдингу вийшов із машини, навіть не дивлячись навколо. Для більшості людей він був мрією журналістів і прикладом успіху. Для конкурентів — найнебезпечнішим суперником.

Для себе самого — людиною, яка давно перестала вірити людям.

Його телефон завібрував.

— Слухаю.

— Пане Вольський, реставратор уже почала працювати.

— Добре.

— Перевірити її?

— Уже перевірили.

— Тоді навіщо охорона?

Даміан кілька секунд мовчав.

— Бо вона ще не знає, що картина — це найменша з її проблем.

Він завершив виклик і підняв очі до похмурого неба.

Гра, яку хтось почав багато років тому, ось-ось мала продовжитися.

І цього разу випадкових людей у ній не буде.

Або майже не буде.

Аліса ще не здогадувалася, що відтепер за кожним її кроком уважно спостерігають.

І що зовсім скоро вона зустріне чоловіка, який переверне її життя з ніг на голову.

Але до цієї зустрічі залишалося ще кілька днів.