Розділ 10.

Дідусь тепло усміхається і я мимохіть роблю те саме. Якби там не було, але саме він набільше любить мене у цій родині.

Скільки пам’ятаю, батьки були зайняті, часто відмахувалися від малого хлопчика. Але дідусь знаходив привід провести зі мною час. 

-  Пообіцяй, що коли зустрінеш справжнє кохання, то зробиш все можливе, щоб утримати його.  Якщо якась дівчина підкорить тебе, то вона дійсно особлива.

-  Обіцяю, - кажу і не кривлю душею.

Я й сам радий закохатися, але… мабуть, мій час ще не настав.

-  Я вже не молодий, - продовжує дід, - не уявляєш, онучку, як мрію про те, щоб побачити тебе щасливим. Тоді від життя мені б вже нічого не потрібно було.

Стискаю руку рідної людини обома долонями.

-  Можливо, колись справді зустріну ту, з якою захочу провести все життя. Хочу, щоб у мене було так, як у вас з бабусею.

Почувши це, чоловік злегка блідне, але тільки на мить. Потім говорить:

-  І не дивися на статус дівчини. Багатійка здатна зламати життя, а звичайна дівчина підтримувати і щиро любити. Також зовнішність… це дійсно важливо, але не являється першочерговим. Марку, просто слухай своє серце.

-  Добре, - коротко відповідаю, бажаючи закінчити розмову.

В принципі, подібне трапляється у нас не вперше. Розмовляємо на цю тему різними словами, але сенс завжди один.

Проте я вдячний дідусеві за те, що він завжди говорить про це м’яко, ненав’язливо. На відміну від батьків, яким конче потрібно одружити єдиного спадкоємця.

Дідусь йде з моєї кімнати. Хочу провести його, але наказує не втручатися і не заважати.

Це так на нього схоже. У літньому віці намагається довести, що здатен робити все самостійно.

Після того, як дід пішов, я знову задумався. І що робити? Терміново шукати дівчину? Може в інтернеті дати оголошення, мовляв шукаю дівчину, яка не любить гроші, не поведеться на зовнішність красеня-мажора і сподобається його родині.

-  Думаю, шукатиму довго, - промовляю, відчуваючи, що все це трошки набридло.

Якби я міг жити спокійно, не думаючи над тим, де знайти кохання мого життя. Може тоді б воно швидше знайшлося.

Вирішив подумати про це пізніше… як робив завжди.

Наступного дня з батьком поїхали до Романа, вирішити певні питання. Батько дуже прихильний до мого друга.

Інколи здається, що радів, якби Роман був його сином. Серйозний, завжди діловий, ввічливий. Не ходить по нічних клубах, не змінює дівчат як рукавички, на відміну від мене…

-  Ти всі документи взяв, які я говорив? - запитує тато.

-  Так, всі до одного. Вони є у цифровому форматі і також роздрукував. Тату, ти вирішив відкрити ще одну аптеку?

-  Так, але не в Києві, - говорить батько, - вирішив, що краще це зробити трохи за межею міста. Там багато будинків, люди із задоволенням ходитимуть. Потрібно розширюватися, але робити це поступово.

Киваю, намагаючись зосередитися, але виходить не дуже. Знаю, що тато скаже тільки загальну інформацію. Все важливе, він розповість Роману, а не мені.

Від чого охоплює досада… що я маю зробити, аби заслужити на увагу з боку рідного батька?

-  Куди поїдеш після роботи? - знову питає тато, - до нас?

-  Ні, - коротко відказую, - до себе на квартиру. Хочу побути сам…

На вустах батька виникає іронічна посмішка, яка наче говорить: «отже будеш цілу ніч гуляти і вже точно не вдома».

Насправді, не знаю, може і так. Хлопці не телефонували, не ділилися планами. Але вони часто витягали з дому в останній момент.

Тому цілком можливо, що ночуватиму не вдома, але батькам про це краще не знати. Причепляться і почнуть говорити, що у двадцять три вже пора подорослішати.

Зайшовши до компанії Романа, я не бачу Софії, відчуваю через це полегшення, але разом із тим розчарування.

Невже я хотів побачитися з дівчиною? Навіщо? Щоб черговий раз сперечатися з нею? Та й узагалі які спільні теми у нас можуть бути?

Як тільки заходимо до кабінету Романа, той одразу встає та підійшовши до нас, простягає батькові руку.

-  Вітаю, Андрію Степановичу. Радий вас бачити. Зараз скажу принести кави, може ще чогось бажаєте?

-  Від бутербродів не відмовлюся, - говорить співрозмовник, - поспішав, то навіть поснідати не встиг.

-  Все що завгодно, - каже Роман.

Спілкуються, ігноруючи мене. Це трохи дратує та ображає, але не дивує. Не вперше, батько приймає рішення щодо ведення бізнесу разом з Романом, не запитуючи моєї думки.

В якийсь момент, батько звертається до мене:

-  Марку, вийди, мені потрібно обговорити дещо з Романом.

Вражено дивлюся на батька, не вірячи у те, що почув.

-  Тато, що ви можете обговорювати без мене?

-  Це робочі питання, - відказує батько.