Розділ 9.

Марк.

Іноді запитую себе, чому рідні так наполегливо хочуть, щоб я одружився. Не проходить дня, щоб не нагадали про те, що я маю знайти свою суджену.

Можливо, саме тому мені і не хочеться її шукати. Я не проти… це чудово, коли маєш поруч кохану людину, яка розділятиме з тобою життя, радість та негаразди.

Але я хочу знайти таку дівчину сам! Не хочу, щоб мені постійно нагадували про те, що я чоловік і маю створити родину.

Батьки думають, що у думках тільки гулянки і прагну жити легко. Мені дійсно подобається ходити до модних нічних клубів, знімати там лялечок, які за хрусткі купюри готові робити тобі добре.

І як після такого шукати дівчину для серйозних стосунків, коли все у сучасному світі можна купити і так само все продається?

Ні, я не наївний, знаю, що гроші важливі, але коли бачиш, що у чергової дівчини очі горять через те, що відкрив перед нею коробочку з дорогоцінною прикрасою, то якось перестаєш вірити, що їй потрібен ти…

Тому я б може і хотів би зустріти дівчину, яку полюбив, але…

Чому моя родина цього не розуміє? Не здатні второпати, що у сучасному світі складно знайти того, з ким хотів розділити все життя.

Особливо дідусь того не розуміє. Звісно, він все життя прожив з бабусею, якої не стало два роки тому.

Вони прожили душа в душу, берегли одне одного, піклувалися та дбали, щоб у родині були мир та злагода.

Здається, перед тим, як одружитися на бабусі у діда була інша дівчина, але цієї історії майже не знаю… та яка різниця?

Мені поки не пощастило з коханням. Та й узагалі куди поспішати, тільки двадцять три роки виповнилося нещодавно…

Але дідусь вважає, що вже пора і я маю трохи не бігти під вінець, тримаючи за руку потенційну дружину. Тільки де її взяти?

Несподівано згадується та дівчина з довгим рудим волоссям. Тільки подумавши про неї, починаю сміятися…

-  Оце вже точно ні! - промовляю сам до себе, - точно не мій  типаж. До того ж дратує неймовірно.

Це правда, мені не подобаються руді. Як і Роман надаю перевагу гламурним красуням модельної зовнішності.

Сам не знаю, чому зупинився тоді, запропонувавши рудій бестії сісти до мене у машину. Все б нічого, але так сталося, що перетнулися пару разів після цього.

І треба ж, панянка ще на мене рота насмілилася відкривати. Бачте, не можна ходити по помитій підлозі, варто шанувати чужу працю. Нехай йде до біса, прибиральниця!

-  Добре, що мої справи у компанії Романа майже завершені, - знову кажу вголос, - принаймні не стану більше з нею бачитися. Наступного разу,  ще вчепиться у мене.

Думки перериваються, коли у двері хтось постукав. Я злегка піднявся, сказавши:

-  Увійдіть.

Двері повільно відчиняються і заходить дідусь. Побачивши старшого родича, підхоплююся на ліжку.

-  Дідуню, ти чого не спиш? Думав, ти вже…

Але він робить жест рукою, наказуючи стулитися, що я одразу роблю. Вставши з ліжка, підходжу, щоб провести до крісла. На що той лагідно говорить:

-  Онучку, я ще здатен ходити своїми ногами. Тому не переймайся.

Дошкандибавши до крісла, старий обережно сідає туди. Я сідаю навпроти, вичікувально дивлячись на старшого чоловіка. Той мовчить приблизно хвилину і говорить:

-  Ти давно не бував у нас вдома.

Ніяковію, тому що старий  правий. Я дійсно вже давно не жив у батьківському домі, хоча і дав слово, що навідуватиму.

Причини різні: робота, зустрічі з друзями, побачення, які тривали одна, максимум, дві зустрічі.

-  Пробач, - кажу поклавши руку на долоню діда, - постараюся виправитися.

Долоня діда Степана зморщена, але ще міцна. Та й сам він непогано тримається, як для свого віку.

Потайки сподіваюся, що в його віці виглядатиму не гірше…

До речі у молодості, дід був дуже красивим. Переглядав світлини з ним і виявився враженим. Кажуть, я схожий на нього та й сам спостерігаю певну схожість не тільки у зовнішності, але в характері також.

-  Як твої справи? - тихо запитує Степан.

-  У мене все добре, - відповідаю, - навіть якщо недобре, я впораюся. Ти ж сам мене вчив ніколи не відступати перед життєвими негараздами.

Він усміхається і стискає мою долоню у відповідь.

-  Знаю, онучку. Але не обов’язково долати життєві труднощі одному. Для цього існує кохана людина.

Зітхаю, здогадуюся, навіщо дід заявився до мене перед сном. Знову почне розповідати про те, як важливо знайти собі кохану дівчину та одружитися з нею.

-  Я ще не знайшов ту, яку б реально полюбив, - щиро зізнаюся, - дідуню, ти ж не змусиш мене вкласти шлюб без кохання?

-  Звісно, що ні, - серйозно відказує співрозмовник, - але, Марку, ти вибираєш узагалі неправильно. Ті дівчата, з якими знайомив родину… вони ж нікудишні. Корисливі та примітивні.