Розділ 1.

Софія.

Кажуть, ранок добрим не буває, але я не вірю у це…

Намагаюся не вірити і дивитися на життя з позитивом. Правда, не завжди виходить, але я не втрачаю надії.

Прокидаюся як тільки сонячні промені ковзнули по обличчі. На дворі перші дні травня, моя улюблена пора року.

Сідаю на ліжку, потягуюся, густе руде волосся падає на обличчя. Я не поспішаю розплющувати заспані очі, тому що не дуже бажаю бачити вбогу орендовану квартиру.

Та, все таки, змушую себе прокинутися остаточно… сьогодні мій день, я впевнена. Адже саме сьогодні йду на співбесіду.

Спробую влаштуватися на посаду секретарки, тому що так набридло за прилавком стояти. Два роки пропрацювала касиром у місцевому супермаркеті.

Потім магазин закрили через банкрутство. Сприймаю це як шанс щось змінити у житті і це чудово… якби у мене було трошки більше коштів.

Платити за оренду, комунальні послуги, купувати їжу та, інколи, одяг досить непросто. Про ніякі розваги й мови бути не може…

-  Не скигли, - наказую собі, - сьогодні все зміниться. Якщо налаштуватися на результат, тоді все вийде.

Постійно собі це нагадую. Не завжди у житті допомагає… але що ще залишається?

Дивлюся на годинник і злегка зітхаю. О пів на шосту.

На співбесіду на десяту годину, могла б ще поспати. Проте звикла прокидатися рано, коли працювала у магазині. Звичка залишилася, хоча вже тиждень без роботи.

Хотілося б більше відпочити, але рахунки не чекають. Тому треба налаштовуватися на сумлінну працю, на яку… мене ще не взяли.

-  Спокійно, Соне, ти їх вразиш. Уявляй, яка  вже успішна, багата і досягла бажаної мети.

Не знаю жодної секретарки, яка б стала багатою та успішною на своїй  посаді, але чому б мені не стати першою?

З такими думками швидко снідаю та випиваю чашку  кави. Не розумію, куди поспішаю, коли ще стільки часу?

Але я хочу прийти не просто вчасно, бажаю показатися перед начальством зарані. Нехай майбутній бос бачить, наскільки я сумлінна.

Може тоді не зверне уваги, що у мене нуль досвіду і все, що робила останні роки, так це стояла за касою.

З кавою покінчено, тому підходжу до шафи, починаю шукати підходящий  одяг для співбесіди. Судомне перебираю і не можу знайти…

-  Точно! Ти ж ще вчора випрасувала і поклала на видному місці, щоб не забути. І забула про це…

Кидаюся до стільця, на який акуратно повісила білу блузку та чорну спідницю. Виглядати у цьому неймовірно.

Прибравшись, підходжу до дзеркала, щоб зробити макіяж. Пильно розглядаю себе у дзеркало, намагаючись зрозуміти, чи є у мене шанс сподобатися начальству. Красивим завжди простіше…

Не скажу, що я прямо така вже красуня. Струнка фігура, правильні риси обличчя, блакитні очі. Таких як я, мільйони, але…

Є у мене одна «фішка», яка дозволяє виділитися з натовпу.

Розкішне, довге руде волосся, яке дісталося від мами. Пасма ніколи не знали фарби, на сонці сяють, наче щире золото.

Правда до волосся ще отримала веснянки. Якщо мамі вони ніколи не подобалися, то я не проти них.

Як на мене веснянки додають обличчю щось миле. Не завжди це подобається хлопцям…

-  Яка тобі різниця? У тебе хлопця ніколи не було. Не до того…

Зітхнувши, закінчую фарбуватися і оглядаю себе у дзеркалі. Приглядаюся, чи не пропустила нічого, і чи можу з’явитися у такому вигляді перед великим начальником чи хто там вестиме співбесіду.

Упевнившись, що все добре, беру сумочку та йду у передпокій. Там стоять мої чорні туфлі, які взуваю, коли очікується щось важливе та ділове. Не так часто це трапляється, але сьогодні як раз те, що треба.

Нагадую собі, наскільки важливо вірити в успіх.

-  Все буде добре, - кажу власному відображенню, - ти отримаєш цю посаду і про фінансові проблеми можеш забути.

Виходжу на вулицю і мружуся від задоволення. Травневе сонце лагідно зігріває і ще не пече. Поглянувши на дисплей телефону, бачу, що час є. Чому б не пройтися квартал до зупинки, це чудова нагода розім’ятися та просто подумати.

Йду вздовж дороги, мимохіть думаючи про одне і те саме. Хоч би вистачило коштів заплатити за оренду тієї халупи, в якій живу. Зимою, в останній місяць я не зуміла заплатити за опалення, але хоча б не під відкритим небом ночувала.

До цього часу, у моєму житті була якась стабільність, а тепер доводиться шукати роботу.

«Чому мені так не щастить»? - думаю, але наказую собі відігнати такі думки.

Потрібно радіти тому, що маєш… навіть якщо не маєш майже нічого.

«У мене все добре. Не даремно Маринка називає мене Соняшником. Каже, що я завжди усміхаюся і піднімаю настрій іншим. Треба тримати марку».

Але у долі на мене у цей день виявилися інші плани…

Відійшла від дому достатньо, коли відчула, як під ногами щось хруснуло… Я сама трохи не впала…