Глава 26

ТИМОФІЙ

На емоціях покидаю офіс своєї сусідки. Сьогодні вона мене розсердила своєю зверхністю. Напевно, я її заслужив, але мені таке ставлення неприємне. Я запропонував їй варіант, як вирішити питання з Панасом, а вона наче пантера накинулася на мене. Якщо чесно, я не очікував такої реакції.

Сідаю в авто та їду в лікарню. Хочу сьогодні сам навідати Панаса та поговорити з ним. Я справді не чекав такої підстави від онука старенького. Ситуація справді жахлива. І її потрібно вирішувати, бо цей чоловік похилого віку не може залишатися жити на вулиці.

Дорогою до лікарні я заїхав у крамницю, аби купити хворому гостинців.

Тільки увійшов з охоронцем у магазин, як дзвонить мій телефон. Зиркаю на екран — Христина. Мій погляд стрибає на підлеглого, і я прошу його.

— Мишко, купи щось доброго і багато, — видихаю й пояснюю. — Я на вулицю. Поговорити треба.

Мишко лише згідно киває головою, а я йду на вулицю. Знімаю слухавку та йду до машини, бо надворі дуже холодно.

— Слухаю! — невдоволено кидаю у телефон.

— Привіт, любий! — вітається Христина.

На її привітання мовчу. Мені неприємно чути її голос. А оце «любий» мені противне. Вона, мабуть, так і Запісоцького називає.

— Христино, я зайнятий, — холодно кидаю на її слова.

— Де ти? — лунає у слухавці неприємний голос моєї колишньої, напевно, їй не сподобалася моя байдужість. — Я у твоєму офісі. Чому тебе немає?

— Я не повинен перед тобою звітувати, — відмахуюся.

— Тіме, ти ще довго будеш ображатися на мене? Може, вже досить? — невдоволено гримає Христина, а тоді повідомляє. — Я сьогодні розмовляла з твоєю мамою. Ти в курсі, що вона приїде на різдвяні свята?

Важко видихаю і сідаю в машину, кілька секунд мовчу, шокований такими зізнаннями колишньої. Схоже, вона здатна на все, аби повернутися до мене. Але я на це не підпишуся ніколи. Тому вирішую бути щирим з нею. Але спершу напружено питаю.

— І, що ще казала моя мама?

— Вона була трохи зайнята, але таку новину мені повідомила.

Знову видихаю і випалюю.

— Христино, даремно стараєшся, — мама знає правду. Я розповів їй, що ми розійшлися. І повертатися до тебе я наміру не маю. Тож щасливо залишатися із Запісоцьким.

— Це все через те стерво, адвокатесу, — вибухає невдоволенням дівчина. — Це ти на неї запав, а вдавав, що люто ненавидиш її... Вона ж гуляка. Он байстрюка привела на світ...

— Христино, язик прикуси, — роздратовано перебиваю колишню. — Що ти знаєш про Інну? Що?! Тобі до неї не рівнятися. Тож не смій ображати її.

— Тимофію, ти себе чуєш? Що ти її захищаєш? Чому?

— Тому, що ти вчора її образила, і я тобі цього не вибачу ніколи, — ставлю колишню перед фактом.

— Вже пожалілася, — фиркає Христина, а тоді одразу схоплюється. — Постривай. У тебе що, справді з нею стосунки?

— Нарешті, — холодно відмахуюся та з блефом додаю. — Я думав, ти ніколи мене не почуєш...

Чую, як колишня схлипує у слухавку, а тоді крізь сльози з образою питає.

— Тільки не кажи, що ти кохаєш її?!

На ці слова спантеличено кліпаю. Досить цікаве питання. Хоча зараз не можу сказати, що почуваю до своєї сусідки, але в ній щось є.

— Все, Христино, бувай! Не можу більше розмовляти.

— Тіме, нам потрібно зустрітися і спокійно поговорити...

— Бувай! — перебиваю Христину й кладу слухавку. Не хочу з нею розмов, зрештою, як і зустрічей.

Замислююся, але запитання колишньої загнало мене у ступор і найдивніше, що я не можу відповісти на нього. Не можу сказати ні «так», ані «ні».

Доки я загруз у роздумах, повернувся Мишко з пакунком ласощів для Панаса. Рушаємо до лікарні. А я знову думками повертаюся до Інни. Перед очима стоїть милий образ. І я не можу заперечувати той факт, що мене вабить до неї. Навіть при тому, що вона мене сьогодні образила.

Посміхаюся про себе, мені подобається, що вона вчора сказала Христині теж саме, що і я.

Нічого не знаю напевно, але зараз навіть цікаво, як би мама віднеслася до того, якби у нас з Інною зав’язалися стосунки. Вона ж з дитиною?

Усвідомлюю: це лише припущення, бо моя сусідка ніколи не вибачить мені мого нахабства, а її син люто ненавидить мене. Тож це лише роздуми.

Хоча мої сусіди в рази кращі за мене. Саме завдяки їм я глянув на світ іншими очима. Вони показали мені, що таке справжнє життя та елементарна людяність. Адже щастя в простих речах, та, на жаль, я тільки тепер це зрозумів.