Глава 25

ІННА

Розгублено кліпаю, бо від того, що Сулим так відверто дивиться на мене, навіть не моргаючи, розумію — він справді не жартує.

— Що ви сказали своїй коханій? — ошелешено перепитую.

— Інно Романівно, я це сказав, аби посердити її, — з виправданням кидає мій сусід.

В мене немає слів. Від почутого мене ледь не трясе. Пильно дивлюся на привабливого чоловіка і розумію, що він цілковитий бовдур, який не має мізків.

— Тимофію Вікторовичу, ви взагалі адекватні? — перехоплюю повітря й продовжую, блефуючи. — Давайте я наступного разу скажу своєму солом’яному чоловікові при черговій сварці, що у мене з вами роман... Ви хоч уявляєте, що він з вами зробить?

— Що? — надто спокійно питає чоловік, чим іще більше дратує мене.

— Та він розмалює вас, як Бог черепаху, і розбиратися не буде, правда, що між нами стосунки, чи ні.

Фиркаю і підіймаюся з крісла, не можу всидіти на місці. Схоже, мій сусід вирішив так порозважатися і натравити на мене свою кохану. Це треш. Вони точно парочка неадекватів.

Підходжу до вікна і зупиняюся біля нього, до чоловіка спиною. Вся киплю від люті. В мене тисячі запитань, але я не хочу їх ставити. Схоже, тут розмовляти немає з ким.

— Інно, пробачте мені, будь ласка! Не хочу жалітися чи викликати жалість, це була не звичайна сварка. Ми розійшлися... — він на мить замовкає та таким же спокійним тоном продовжує. — Не вдаватимуся в деталі, але я навіть подумати не міг, що Христина прийде до вас на розбірки...

Він замовкає, а я роздратовано кидаю в душі. Було б чим думати. Не хочу більше слухати цього чоловіка, тому, розвернувшись, звертаюся до нього.

— Тимофію Вікторовичу, залиште мій кабінет. І, будь ласка, ніколи не приходьте сюди. І у кварталі не трапляйтеся мені на очі.

Відвертий погляд чоловіка стрибає на мене. З виразу його обличчя розумію, йому не сподобалися мої слова, але я й не намагалася йому сподобатися.

— Інно Романівно...

— Просто покиньте мій кабінет, — суворо наказую, перебивши його.

— Чому ви мене проганяєте? У мене до вас серйозна розмова...

— Я не хочу вас слухати, — роздратовано відмахуюся і на емоціях таки заявляю. — Це ж скільки розуму потрібно мати, аби сказати коханій жінці, що у вас роман зі мною?! Чим ви керувалися? На що розраховували? Чи це ви так вирішили відімстити мені, за те, що не продала вам свій маєток?

Сулим підіймається й наближається до мене, і від цього мені страшно. Я чомусь гадала, він піде, а він, схоже, навіть не думає йти. Що йому іще потрібно? Кліпаю, коли чоловік зупиняється навпроти і надто серйозно дивиться на мене згори вниз.

— Інно, годі! — тихо та надто впевнено наказує він. — Я реально не хотів, щоб Христина приходила до вас. — він замовкає, з хвилину мовчить, а тоді випалює. — А знаєте, я радий, що ви підтвердили мої слова. Напевно, про таке я б не смів вас просити. Але те, що ви були сердиті, зіграло мені на руку. Хочу сказати вам спасибі за це.

Я розгублено кліпаю, дивлячись на привабливого та надто серйозного чоловіка напроти. Несміло тягнуся до його чола і обережно торкаюся.

— Наче гарячки немає... — констатую й, забравши свою руку, цікавлюся. — З вами все добре, Тимофію Вікторовичу?

— Зі мною все добре, — переконливо запевняє чоловік й, одразу змінюючи тему розмови, питає. — А як Панас Семенович себе почуває? Я саме про нього хотів поговорити?

Набираю повні легені повітря і тихо видихаю. Присутність мого сусіда шалено розхвилювала мене.

— А що про нього говорити? — сухо відмахуюся. — Завдяки вам дідусь опинився на вулиці. Дивно тільки, як без засобів існування протягнув два роки...

— Інно, я не знав. Його онук Іван мені обіцяв, що забере його до себе. А сам он як вчинив...

Мій сусід розповідає мені, що онук Панаса щасливо проживає у США, ця розповідь неабияк шокує мене.

Вислухавши Сулима, у мене немає слів, з хвилину мовчу, а тоді, заглянувши у його темно-карі очі, питаю.

— Це ви оплатили VIP-палату для Панаса?

— Це найменше, що я міг зробити, — здавлено кидає він. — Ви ж оплатили його лікування, купили одяг. Ви...

— Припиніть, Тимофію Вікторовичу. Я нічого особливого не зробила. І взагалі це не я. Завдячувати потрібно моєму сину та його товаришу. Це вони дізналися про дідуся. — вкотре видихаю і, оминувши Сулима, повертаюся до свого крісла за столом.

Чоловік повільно наближається і, зупинившись поруч, питає.

— Інно Романівно, а що далі чекає на цього чоловіка? Він же не може повертатися жити на вулицю... Його ж потрібно прилаштувати кудись. Ну хоча б у якийсь притулок?!

На мить зажмурюю очі і приймаю свою улюблену позу, заклавши ногу за ногу. Сулим мене щойно вбив. Стримую свою агресію, бо інакше наговорю йому стільки, що він ще місяць розгрібатиме, і дай Боже, щоб моральну травму не дістав.

— Тимофію Вікторовичу, нашу розмову завершено. Покиньте мій кабінет, — сухо наказую, бо боюся, що моєї толерантності вистачить буквально на кілька хвилин.

— Інно Романівно, припиніть мене гонити, ми недоговорили...

Ну все, от і терпець увірвався. Я намагалася бути хорошою дівчинкою, та, схоже, зі Сулимом не можна бути хорошою.

— Послухай, циніку, ти своїх батьків би віддав у притулок?

— Інно...

— Не перебивай! — роздратовано наказую. — Забирайся. Я не хочу з тобою розмовляти. Ти ниций сухар, в якого немає ані серця, ані краплі людяності.

— Інно Романівно, що ви собі дозволяєте. Ви ж адвокат... — холодно зауважує сусід.

— Я, в першу чергу, людина, яка має емоції. І зараз я з тобою не розмовляю як адвокат, — роздратовано кидаю у відповідь і вказую рукою на двері. — Не подобається наша розмова — двері там. А Панаса я з лікарні до себе заберу, тобі на зло.

Сулим зверхньо дивиться на мене з хвилину, а тоді заявляє.

— Я буду лише радий. А якщо допомога потрібна, звертайтеся.

Він кладе візитку на стіл і, розвернувшись, йде на вихід.