Глава 24

ІННА

Смакую каву, поєднавши її з роботою. І час від часу затримую погляд на букеті. Я вже все передумала. І реально навіть припустити важко, від кого квіти. Ну хіба, що від того красивого мужчини з лікарні. Бо інших припущень у мене немає.

До обіду переробила купу справ. Планую сьогодні піти швидше, забрати малого і вже з ним поїхати до Панаса. Наче клієнтів до мене немає. Тож трохи перепочину. Бо щось останнім часом надто втомлююся.

Дзвонить стаціонарний телефон, видихаю і знімаю слухавку. Дивно, що моя секретарка ще не пішла на обід.

— Інно Романівно, до вас клієнт.

— Який іще? — зводжу брови разом. — До мене ж сьогодні уже нікого не було. Я поспішаю, — видихаю і прошу. — Вікуль, відправ його до когось іншого...

— Інно Романівно, він хоче саме вас, — перебиває мене секретарка.

— Тоді запиши його на завтра. Мені сьогодні ніколи, — відмахуюся.

— Інно Романівно, клієнт каже, що йому терміново.

Вкотре важко видихаю. Не хочу нікого брати сьогодні, бо ж мені доведеться годину часу витратити на те, аби вислухати людину та вникнути у суть справи. А це зруйнує мої плани. Я ж цього вперто не хочу.

— Вік, сьогодні ніяк. Тільки на завтра, — сухо ставлю секретарку перед фактом та кладу слухавку.

Кліпаю від того, що в мої двері хтось стукає і без дозволу всередину вривається чоловік. А за ним Віка. Він високий, кремезний, а вона в порівнянні з ним — Дюймовочка. Яка, кліпаючи, розгублено заявляє:

— Інно Романівно, я не змогла його зупинити.

Ну цей не дивно.

На мить невдоволено заглядаю в очі своєму непроханому гостю, яким виявився мій сусід, що так нахабно увірвався в мій кабінет. Переводжу погляд на дівчину і звертаюся до неї.

— Дякую, Вікторіє. Залиште нас.

— Може, охорону?! — розгублено цікавиться дівчина.

— Ні. Не потрібно.

Секретарка покірно йде на вихід, а Сулим впевненою ходою наближається до мене.

— Доброго дня, Інно Романівно!

— Доброго, Тимофію Вікторовичу! Я сьогодні зайнята, краще було...

— Я не надовго, — перебиває мене чоловік.

Набираю повні легені повітря й видихаю. Не надовго він... Та я взагалі тебе бачити не хочу.

Примружившись, дивлюся на чоловіка, який зупиняється біля мого робочого столу.

— Навіщо ви прийшли? — холодно цікавлюся.

— Поговорити потрібно, — відмахується він і надто впевнено присідає у крісло навпроти. — Ми ж учора недоговорили...

— Поговорити про, що? — холодно перебиваю чоловіка, а за мить додаю. — Якби вчора вас під моїми ворітьми побачила ваша кохана...

— То, що? — теж перебиває мене Сулим.

— То влаштувала б скандал на весь квартал. Мені достатньо того, що вона вчора приперлася сюди. Тож сьогодні попрошу вас піти. Мені дурна слава та чергові істерики вашої половинки не потрібні.

Мій сусід, примружившись, дивиться на мене, а тоді надто впевнено заявляє.

— Христина більше скандалити не буде.

— Сумніваюся... — зловтішно кидаю я і лише тоді розумію, що не потрібно було цього казати.

Сулим здивовано дивиться на мене й зацікавлено питає.

— В чому ви сумніваєтеся?

— В тому, що вона дасть мені спокій, — вирішую не вмикати задню, а бути щирою. Може, хоч так мій сусід швидше піде.

— Чому ви в цьому сумніваєтеся?

Набравши повні легені повітря і відкинувшись на спинку крісла, пильно дивлюся на чоловіка. Відчуваю, як шалене хвилювання прошиває мене наскрізь, але з іронією висловлююся.

— Тимофію Вікторовичу, здається, що адвокат тут ви, а не я.

— Інно Романівно, ви не відповіли, — нагадує чоловік. — Я хочу почути суть ваших сумнівів. В чому вони?

— В тому, що вчора ваша кохана прийшла до мене з наїздами, наче у мене з вами стосунки, а я була така зла, що підтвердила ці слова, а не спростувала їх, — зволожую вуста і, поки чоловік дивиться на мене великими очима, додаю: — Тож якщо ви не залишите мене в спокої, я цей факт не заперечуватиму, і плювати я хотіла на чутки і на ваші заперечення.

Випаливши це чекаю на виховний скандал від свого сусіда.

Нервово кліпаю, коли вуста чоловіка складаються у ледь вловній посмішці. Я нічого не можу второпати, я чомусь думала, що він зараз кричатиме, а він посміхається. Ще раз кліпаю, адже зловила себе на тому, що Сулиму дуже личить посмішка. За ці два з лишком роки я жодного разу не бачила на його обличчі усмішки. На його обличчі постійно панували агресія та невдоволення.

— Тимофію Вікторовичу, чому ви посміхаєтеся? Ви мене почули? — напружено перепитую.

— Почув, Інно Романівно, — хрипким тоном відповідає чоловік і повідомляє. — Інно Романівно, в тому, що Христина Іванівна приходила вчора до вас, — моя провина. Але я справді подумати не міг, що вона одразу помчить до вас...

Мільйонер замовкає, а я з повним нерозумінням дивлюся на нього.

— Що ж ви їй такого сказали, що вона приперлася до мене із звинуваченнями? — на нервах цікавлюся, бо недобрі передчуття осіли на душі.

— Інно Романівно, в нас з Христиною сталося непорозуміння, — чоловік надто відверто дивиться на мене та, витримуючи паузу, каже. — Постарайтеся зрозуміти правильно. Я теж був дуже злий від наших непорозумінь і сказав Христині, що у нас з вами стосунки...

Я, здається, на кілька секунд дихати перестала. Ні, цього бути не може. Хай скаже, що він так пожартував. Я відмовляюся вірити у почуте, а тим паче приймати як правду.