Глава 23

ІННА

Я ледь пам’ятаю вчорашній вечір. Адже син приготував вечерю сам і приніс мені у вітальню. Тут я так-сяк повечеряла та проспала пів ночі. А прокинувшись, подалася до своєї спальні. Зате на ранок прокинулася бадьорою та енергійною. Приготувала сніданок, навіть розчистила сніг, на щастя, його за ніч нападало не багато.

Розбудила сина, ми поснідали і відправилися у місто. Відвізши сина у школу, їду до лікарні. Потрібно ж дідуся навідати. Може, ліки які треба купити. Дорогою купую гостинці та гарячий сніданок для старенького.

Входжу у палату, у якій лежав дідусь, і на мене чекає неприємний сюрприз. Його тут немає. Тіло обіймає страх. В одну мить стало так страшно за цього чоловіка.

 Покинувши палату, йду на пост. Цікавлюся у медсестри, де чоловік, а вона, не відриваючись, повідомляє:

— Так його ж вчора увечері відправили у VIP-палату.

Ледь не квадратними очима дивлюся на жінку, і з вуст саме злітає:

— Тобто перевели у VIP-палату? Я ж не оплачувала?!

Жінка нарешті підіймає на мене погляд і, посміхнувшись, заявляє:

— Ааа... Вчора по обіді приходив мужчина. Він і оплатив перебування у цій палаті вашого дідуся на тиждень.

— Який іще мужчина? — нічого не розумію. Не вірю, що це онук приходив.

— Красивий такий мужчина, — замріяно розповідає дівчина у білому халаті.

— Як його звати? — напружено питаюся.

— Не знаю, він не представився. Але він ходив до лікаря, що лікує вашого дідуся.

— Зрозуміло, — видихаю й питаю: — Скажіть краще, де зараз шукати дідуся?

— Вздовж коридору, у сам кінець, — вказує рукою дівчина у бік. — Там праворуч розміщені VIP-палати. Ваша — четверта.

— Спасибі!

Зітхаю. Розбиратися, хто оплатив палату Панаса, не маю часу. Тому йду до чоловіка.

Він, побачивши мене, посміхається, сьогодні вже виглядає краще. Поруч у палаті сидить медсестра. Старша жіночка. З усього розумію, що її послуги теж оплатив отой красивий мужчина, ну що ж — хай буде. Я, якщо чесно, про комфорт старенького якось не подумала. В душі щиро сподіваюся, що це онук Панаса взявся за розум.

Поговоривши трішки з дідусем, питаю у Юлії Ігорівни про аналізи. Вони сьогодні уже кращі, що тішить мене. Прощаюся з дідусем і, пообіцявши завітати ще увечері, покидаю лікарню.

Їду в офіс, бо ж робота чекає. І, на жаль, ніхто за мене її не зробить.

Тільки входжу в офіс і відчуваю — щось не так. Всі якісь насторожені і дивляться на мене якось незвично. Не можу второпати, що відбувається. Увійшовши у свою приймальню, прошу секретарку покликати до мене Марічку. Може, вона пояснить, що трапилося.

Входжу в кабінет і спантеличено зупиняюся у дверях. А пояснень уже не потрібно. На моєму столі стоїть солідний букет ніжно-рожевих троянд. Тепер зрозуміло, чому така дивна поведінка підлеглих.

— Тааак! І як це розуміти? Хто це примудрився?!

Сама у себе питаю. Наче не день народження і свят ніяких немає. Оглядаюся на двері і повертаюся у приймальню.

— Настю...

Та за моєю секретаркою вже й слід простиг. Видихаю і повертаюся у кабінет. Сподіваюся, Марічка хоч якось це пояснить. Бо це чомусь більше скидається на пранк.

Встигаю зняти верхній одяг, як у кабінет входить моя заступниця.

— Привіт! Марічко, що це? — вказую рукою на квіти.

Вона розпливається у посмішці і вдоволено пояснює:

— Це квіти. Вони тобі. Їх кур’єр привіз, щойно ми встигли відчинитися.

Моя Марічка щаслива, а я лютую в душі. Неспокій та хвилювання наростають.

— Від кого ці квіти? — стримуючи невдоволення, питаю.

— Не знаю, — відмахується дівчина. — Але я не могла відмовитися від такого розкішного букета.

Розумію, що моя заступниця ні в чому не винна. Видихаю і переходжу до робочих моментів. Обговорюємо справи, які нас чекають сьогодні, і я відпускаю підлеглу.

Залишившись наодинці, прошу Настю принести мені каву й прямую до букета. Відчуваю, як шалене хвилювання охоплює тіло, мені навіть припустити важко, хто міг надіслати такий розкішний букет. Я в основному отримую квіти на день народження та на День жінки. А єдиним чоловіком, який мені дарує квіти, є мій син.

Торкаюся ніжних пелюсток подушечками пальців і на мить зажмурюю очі. І нарешті зізнаюся собі, що якою б сильною я не була, мені хоч іноді хочеться бути слабкою, коханою, потрібною. Хочеться відчувати турботу та піклування. Зітхаю і розплющую очі. Та чи є такі чоловіки в природі?

Вдихаю приємний аромат квітів і поміж бутонів шукаю посилання. Я двічі перевірила, але так і нічого не знайшла. Для мене це виглядає дивним. Бо я поняття не маю, хто міг надіслати мені букет.