Глава 22

ІННА

Всю дорогу додому я розмовляла з сином. Але на щастя, нічого страшного біля воріт не відбувалося. Машина продовжувала стояти, як і раніше, з неї ніхто не виходив та у двір ніхто не ломився. Що вже трохи заспокоїло мене.

В’їжджаю в квартал, розмовляю з сином, а моє хвилювання помітно наростає. Бо ж не можу збагнути, хто та чому стоїть під моїми ворітьми.

Зупиняюся позаду припаркованого авто і одразу звертаюся до малого.

— Тарасику, ти нічого не бійся. Я уже приїхала.

— Добре, мамо, але ти слухавку не клади. Я хочу знати, що з тобою все добре.

— Гаразд, мій хлопчику.

Знімаю телефон з тримача і саме намірилася вийти з авто, як з припаркованої переді мною машини виходить чоловік. Коли він обертається, під світлом фар впізнаю свого сусіда. Ну тепер все зрозуміло: мабуть, його красуня уже поплакалася йому, то він вирішив розібратися зі мною. Але йому не пощастило, я сьогодні не в настрої.

— Тарасику, відбій. Можеш спускатися вниз, це наш сусід. Зараз я з ним розберуся.

— Мам, будь обережною. Він злюка, — попереджає син.

— Добре, мій хороший, — обіцяю та виходжу з машини.

Чоловік уже стоїть біля мого авто і, пильно дивлячись на мене у вечірній темряві, вітається.

— Доброго вечора, Інно Романівно!

— Доброго! — сухо відповідаю й одразу йду в наступ. — Ви чого припаркувалися під моїми ворітьми? Чи, може, вам все можна? І якщо ви вже не відтиснули у мене землю, то вирішили тут паркувальний майданчик зробити?

— Інно Романівно, досить. Я просто чекав вас, — спокійно пояснює чоловік.

Я шокована таким поясненням. Хоча розумію — він точно прийшов на розбірки.

— Чому ви чекали мене, зупинившись перед моїми воротами? Невже вдома зачекати не можна було? — не найкращі емоції киплять в мені.

— Не можна було, — відмахується він і ставить мене перед фактом. — Я вже вчора намагався. А нам поговорити потрібно...

— Я не маю бажання з вами говорити, — роздратовано шиплю і, перенервувавши, не можу себе контролювати. — Ви своїм необдуманим вчинком налякали мого сина і мене ледь не до інфаркту довели. Ви егоїст, який ні про кого, окрім себе, не думає. Мій син один вдома, і ви навіть уявити не можете, що йому довелося пережити за той час, доки ви стоїте тут. А про себе я взагалі мовчу. Я за кермом мусила бути на зв’язку з дитиною. Ви взагалі... — замовкаю, бо мене реально трясе від пережитої нервової напруги.

Чоловік важко зітхає і оглядається на мій будинок, а тоді, перевівши погляд на мене, винувато просить:

— Вибачте, я не хотів налякати вашого сина...

— Але у вас це чудово вийшло, — шиплю на його вибачення. — І знаєте, що найгірше? А те, що я навіть нікого про допомогу попросити не можу, — зволожую вуста і роздратовано наказую: — Забирайте свою машину і самі забирайтеся, я після таких нервів не те, що говорити, я бачити вас не хочу. Мені тепер заспокійливі доведеться тиждень ковтати...

— Інно Романівно, я до вас у справі, — тихо кидає чоловік, проігнорувавши мої слова.

— Я справи під ворітьми не вирішую. Записуйтеся на прийом, тоді й поговоримо...

— Інно, а чисто по-людськи? Невже так складно приділити мені кілька хвилин свого часу? — просить він.

Набираю повні легені повітря. Заспокоїтися не виходить, тіло ще й досі тремтить.

— У мене для вас немає часу, — відмахуюся і на емоціях додаю: — З мене досить того, що я сьогодні вислухала вашу кохану. Вас після неї слухати не бажаю.

— Що вона вам казала? — стурбовано питає високий кремезний чоловік, одягнений у чорний одяг.

— А ви її і запитайте, — шиплю і знову наказую: — Забирайте свою машину і дайте проїхати у двір. У мене був важкий день...

— Інно Романівно, я не заберу авто, доки ми не поговоримо, — зухвало заявляє чоловік, наче не чує мене.

Ні. Ну він справді знущається? Їй-Богу, парочка з тією Христиною.

Ще з хвилину стою, а тоді, розвернувшись, йду до машини. Вимкнувши світло, глушу двигун та забираю з багажника покупки. Замкнувши машину на центральний замок, йду до воріт, кинувши сусіду через плече:

— Щасливо залишатися!

За хвилину вже крокую двором до будинку. Така виснажена, що світ немилий. Вже хочу вихідного, а щойно тільки понеділок закінчився.

Ледь добрела до будинку. Добре, що син забрав пакунки у прихожій. А я, роздягнувшись, дійшла до вітальні, де втомлена та виснажена присіла. Просто хочеться спати.

— Мам, що з тобою? — повернувшись з кухні і присівши поруч, заклопотано цікавиться син.

— Все добре, синочок, просто втомилася.

— То давай, я щось швидке приготую на вечерю, а картоплю в холодильник поставлю?.. — хазяйновито питає він.

— Давай, — лише погоджуюся.

— Ти відпочивай, а я зараз швидко з усім впораюся.

Син, поцілувавши мене, йде на кухню, а я спантеличено дивлюся йому услід. Якби не він — не знаю, як би жила.