Глава 21

ІННА

Покинувши лікарню, я заїхала у найближчий магазин, купила продуктів та їду додому. На панелі задзвонив телефон. Дзвонить Тарасик. Закріплюю гаджет на тримач та знімаю слухавку.

— Мам, ти де? — розгублено цікавиться син.

— Додому їду, — напружено відповідаю і одразу цікавлюся: — А ти чому такий стурбований?

— Коротше, мам, їдь швидше. Біля наших воріт припаркувалася якась машина і так стоїть. Мені страшно.

Хвилювання за сина моментально охопило мене цілком.

— Синочок, а, що зараз відбувається? — стараюся, аби голос звучав рівно, бо знаю, що своїми страхами налякаю сина.

— Мам, я саме почистив картоплю, як під’їхала ця машина. Вона схожа як у нашого сусіда, але мені погано видно, — схвильовано повідомляє син. — А ще я вимкнув всюди світло й от стою у вікні і за усім спостерігаю.

Мені страшно за сина. Я навіть нікого не можу попросити, щоб хтось під’їхав. Бо батьки Сашка зараз за кордоном, бабусю смикати не хочу, бо їй іти далеченько. Налякано зиркаю на годинник. За чистої дороги та без заторів я б додому дісталася за двадцять хвилин. А так час може затягнутися до сорока хвилин.

— Тарасику, ти на кухні? — заклопотано питаю.

— Так.

— Сину, підіймайся на другий поверх, там з оранжереї тобі буде добре видно, що коїться внизу.

— О. Точно, — схоплюється син. — Мам, ти зачекай, я вже біжу на другий поверх. Не клади слухавку.

— Не буду, мій хороший.

Доки син біжить на другий поверх, я відчуваю, що мені душно від шаленого хвилювання за нього. Це напевно я винна. Наплела цій фурії-сусідці казна-чого, а вона, мабуть, вирішила у такий спосіб відімстити мені. Я собі ж потім не вибачу, якщо з моїм сином щось трапиться.

— Мам, — кличе мене у слухавку захекано син. — Я вже на горі. Машина стоїть біля воріт. І схожа вона як у нашого сусіда. Але його авто наче у дворі. Я вже не знаю, — зізнається малий, і я чую, як його голос тремтить.

— Синочок, заспокойся. Я вже їду. Ти краще розповідай мені, що відбувається, і спробуй не нервувати, а я буду постійно на зв’язку, — намагаюся говорити переконливо, але в самої не те, що руки тремтять, вже сльози в очах стоять.

— Мам, — знову протягує син. — Там у машині хтось сидить. Я бачу, як блимає світло, схоже, хтось тримає телефон.

— Хай тримає, мій хороший. Ти слідкуй, аби з машини ніхто не виходив та не добирався у двір.

— А якщо буде? — стурбовано цікавиться син.

— Тоді ти біжиш до сходової клітки і ховаєшся у тій ніші. Ти ж завжди там від мене ховався. Вона замаскована і її не видно. А я тим часом викличу поліцію, — як же важко втримати голос рівним.

— Добре, мамо. Але тільки ти слухавку не клади, — проситься син.

— Не буду, мій рідний, я ж теж надто хвилююся за тебе, — чесно зізнаюся.

Їду і постійно з Тарасиком на зв’язку. Він мені все дослівно доповідає, що відбувається. Там поїхала машина у квартал, ось іще одна. Іще таксі. Але біля воріт поки спокій, машина стоїть, але нічого не відбувається. І це трохи заспокоює мене.

Видихаю, коли виїжджаю на трасу, що веде до кварталу. Розмовляю з сином. Він іде, трохи заспокоївся. І я уже не так нервую, хоча спокою не дає, хто б міг стояти під нашими ворітьми. Дуже сумніваюся, що це хтось просто зупинився, як висловився син.

Мізкую, як маю діяти, якщо машина залишатиметься до мого приїзду, але одне знаю точно: якщо це справді хтось підісланий цією кралею, я викличу поліцію.