Глава 20

ІННА

Трохи заспокоївшись після візиту своєї няшної сусідки, починаю збиратися додому, в вірніше спочатку у клініку до дідуся Панаса. Тільки зібралася, як в кабінет входить Марічка. Вона великими очима дивиться на мене й налякано питає:

— Інно, хто це був? Це, що чимось невдоволена клієнтка? — вона зітхає, повідомляє. — Весь офіс гуде, що приходила якась пава і дуже сварилася з тобою.

Видихаю і спираюся об свій робочий стіл. Не хочу нічого розповідати. Бо ж зараз будуть носити по зубах.

— Марічко, розслабся. Це не по роботі. Це моя невдоволена сусідка приходила, — правдиво повідомляю.

— Що їй потрібно? Невже Тарас знову гастролює? — розгублено кліпає моя помічниця.

— Та не без цього, — зітхаю.

Вперто не хочу розповідати причину візиту своєї сусідки. Мені соромно, хоча насправді я не винна перед нею. Але я зовсім не жалію, що сказала цій навіженій, що її сусід мій коїанець. Звісно, я навіть не мрію про нього. І якщо чесно, не знаю, якого чоловіка хочу бачити поруч зі собою. Бо після батька Тараса, щось не хочеться стосунків. Звісно, любо дивитися на пари закоханих, але як згадую, що може чекати потім, дурно стає. Знаю, що не всі такі, але страх оселився на душі і не відпускає.

— От бешкетник малий! — гримає на мого сина Марічка. — Коли він уже цю дурість переросте? — бідкається вона.

Хмикаю та на слова дівчини кидаю:

— Ще не скоро, моя люба. Скоро перехідний вік, то це тільки початок.

Марічка завмирає, пильно дивлячись на мене, зізнається.

— Інно Романівно, не лякай. Мої он два шулери підростають. Мені страшно стає, як подумаю, що вони отак почнуть комедії трусити.

— Не хвилюйся, Марічко. Не всі діти однакові, — заспокоюю свою підлеглу і починаю прощатися. — А зараз вибач, мушу бігти. Я ж тобі розповідала, що маю ще хворого старенького сусіда у лікарні. От спочатку біжу до нього, а вже тоді додому.

Марічка зітхає і заклопотано дивиться на мене.

— Інно Романівно, мужика тобі треба толкового, а то заганяєш себе сама. Жінці відпочивати потрібно, а ти в нас гаруєш мов проклята.

Зітхаю, пильно дивлячись на підлеглу. На її обличчі і натяку на жарт немає.

— Де його взяти того мужика та ще й толкового. Всіх порозбивали, а аби, що чи для галочки — мені не треба. Вже краще самій, — відхиляюся від столу й, взявши сумочку, прямую до дверей. — А ще мені потрібен мужик, який любитиме сина. А тут своїх дітей чоловіки не всі люблять, що казати про чужих. — набираю повні легені повітря й, виходячи з кабінету, прощаюся. — Все, Марічко, до завтра.

— До завтра! — кидає вона, проводжаючи мене поглядом.

Виходжу з офісу та, йдучи до машини, ловлю себе на тому, що понеділок почався просто феєрично. Невже тиждень таким пекельним буде?

Сівши в холодний салон, їду спочатку у лікарню. У місцевій їдальні купила гарячі страви та понесла до хворого.

Дідусь Панас мене впізнав та подякував за те, що провідую його. І дуже переймався через те, що не буде мати коштів повернути мені за лікування.

— Мої заощадження закінчилися, а пенсію я вже два роки, як не знімаю. Карту загубив... — заклопотано зізнається чоловік.

Заспокоюю старенького.

— Панасе Семеновичу, ви ні про, що не хвилюйтеся. Для мене з Тарасиком найголовніше, аби ви одужали, а все інше ми вирішимо.

Чоловік розпитує про сина. Згадує, як вони з Сашком приходили допомагати йому, коли він ще жив у своєму будинку. Сумує він за своїм домом.

Я провела в лікарні майже годину. Але змушена прощатися, бо мені ще потрібно купити продуктів та їхати додому. Син чекає.