Глава 19

ІННА

Спершись на спинку крісла, повільно приходжу до тями. Щойно від мене вийшла моя сусідка. І ні, вона до мене не по справах приходила. А нахабно зарвалася у мій кабінет й накинулася із звинуваченнями. Кліпаю і ще раз прокручую її візит в голові.

Увійшовши в мій кабінет, дівка зупинилася перед моїм столом й одразу, зневажливо зміривши мене, зухвало заявила:

— Я зітру тебе в порошок, зате, що ти закрутила роман з моїм чоловіком. Як ти посміла? Ти себе в дзеркало бачила? Селючка неотесана... — плюється образами брюнетка.

Підіймаюся і озлоблено міряю дівку, та спокійно, але надто впевнено питаю:

— У тебе, що проблеми із зором? Невже не бачила, куди прийшла? Краще язик прикуси...

— Ні, в мене якраз із зором все окей, а в тебе, походу, проблеми з самооцінкою. Ти занадто високо злетіла, дивись, аби боляче не впасти...

Розумію, що розмову продовжувати не те, що не варто, а немає з ким, тому суворо наказую:

— Розвернулася і вийшла з мого офісу. Чи може ти хочеш, аби тебе звідси вивів наряд поліції? Бо на два роки умовного та моральну компенсацію ти щойно наговорила.

Брюнетка розгублено кліпає очима і ледь не з відкритим ротом дивиться на мене.

— Ти, що не зрозуміла? — роздратовано перепитую і знову наказую: — Пішла геть звідси.!

— Я піду, — фиркає роздратовано Христина, а тоді зі злобою додає: — Але запам’ятай, Сулим тільки мій. Я тобі його ніколи не віддам.

Я чесно не можу второпати, про що це вона, але вирішую провчити дівчину, тому відповідаю її ж тоном. Це ж вона до мене прийшла, а не я до неї.

— Авжеж Тимофій твій, хіба, що можеш помріяти про нього. І віддавати мені його не треба, він і так мій.

— Це ми ще побачимо, — випльовує невдоволено брюнетка. — Сулим побавиться з тобою та викине зі свого життя. Йому завжди подобалися доглянуті жінки, в яких є лоск, шик. А ти хто? Зачухана адвокатеса, яка запустила себе по саме не можу.

Я нервово ковтаю, а моя сусідка, кинувши іще кілька гидких фраз, іде з мого кабінету, гримнувши дверима. Одразу за нею до мене увійшла моя секретарка та я відпустила її, запевнивши, що все добре.

І от сиджу тепер, відходжу від візиту тієї фурії. Чесно, мене так іще не принижували. Але це все не так важливо, як заява Христини. З чого вона взяла, що в мене роман з Сулимом? Може через те, що він приходив до мене ввечері вчора. Так я його на двір навіть не пустила. Ну й сімейка.

Може, я даремно підтвердила її слова, а то дивись, зараз ще сам Сулим прибіжить сваритися. Але нехай тільки спробує. Відгребе за обох, я вже мовчати не буду.

Трохи посидівши, таки змахую скупі сльози. Образливо. Так, я не виглядаю як Христина. В моєму будинку немає прислуги. Їсти готую сама, прибираю сама, працюю сама. У мене й часу як такого вільного немає. Про час для себе я взагалі мовчу. Та я не збираюся із нею рівнятися, але й вона не має права осуджувати мене.

Можливо, Христина десь і права. Напевно, мені варто найняти прислугу. Ну хоча б кухарку, покоївку та садівника. Тоді б у мене часу було більше. Але ж у мене навіть немає часу для пошуку персоналу. А з моєю недовірою до людей мені буде складно знайти працівників, які б підходили мені.

Важко зітхаю і змушена покинути свої роздуми, бо дзвонить мій телефон. Зиркаю на екран — телефонує синочок. Знімаю слухавку.

— Привіт, мам! Я вже дома. Мене Оля Павлівна привезла, — повідомляє він. — Я вже уроки зробив. Можна я піду зі Сашком та Соломкою на гірку?

— Можна, — зітхаю. — Але не надовго.

— Ма, та я на годинку, — обіцяє син. — А потім прийду та картоплю начищу, а ти рибу купи дорогою додому. А ще салат та овочі.

— Добре, любий! — видихаю. Син реально моя підтримка та опора. Напевно, не всі діти в десять вміють чистити картоплю та готувати, а от Тарасові доводиться.

— Дякую, мам! Я люблю тебе.

— І я тебе люблю, моє сонечко.

Кладу телефон на стіл, коли у ньому лунають короткі гудки. Ледь втомлена посмішка торкається моїх вуст. От поговорила з сином — і на душі легше стало. Та хай котиться та сусідка під три чорти. Все їй не так. Зате я виглядаю природно, без тони косметики, та не обвішана як новорічна ялинка на Гуцульщині. Ну от навіщо їй тих десять ланцюжків на шиї? Цікаво, то вона всі повісила чи лише частину?

Видихаю, та мені байдуже, хай хоч злитки золота почіпляє. Мені ніколи з нею тягатися. Он, пора завершувати справи, їхати в лікарню до дідуся Панаса, а звідти у крамницю та до сина. Швидко зробити всі справи та відпочити, бо завтра знову робочий день.