Глава 18

ТИМОФІЙ

Через кілька хвилин після того, як пішла Христина, мені принесли обід. Але апетит геть пропав. Моя колишня зіпсувала його. Абияк пообідавши, прошу секретарку прибрати і знову беруся за справи. Добре, що сьогодні їхати нікуди не потрібно.

Від роботи відриває телефон. Погляд стрибає на екран і серце завмирає. Телефонує мама.

Важко зітхаю, кілька хвилин вагаюся чи брати слухавку, але я не маю наміру обманювати її. Краще скажу їй все як є просто зараз. Хай вона не плекає марних надій. Веду по екрані вбік і прикладаю телефон до вуха.

— Привіт, мамо!

— Привіт, мій хороший! Зайнятий? — з любов’ю в голосі цікавиться вона.

— Ні, мам, я для тебе ніколи не зайнятий, — відповідаю чесно. Бо насправді почуваю провину, вже два тижні з мамою не спілкувався. Справи та робота забирають весь час.

Чую, як мама посміхається, а вже за мить питає:

— Як у вас справи? Сподіваюся ти вже готуєшся до освідчення? Я хочу знати точну дату цієї події, аби завчасно придбати квиток.

Нервово ковтаю й мовчу. Почуваюся незручно перед мамою. Знаю, що зараз засмучу її, але це в рази краще, ніж обман, тим паче, що прощати зраду Христині я не планую.

— Мам, все скасовується, — випалюю на одному подиху.

— Тобто, Тимофію?! — невдоволено бурчить мама. — Ну скільки можна відкладати? Я уже втомилася чекати. Сину...

Видихаю і перебиваю матір.

— Мамо, вибач! Але ти не так мене зрозуміла, — набираю повні легені повітря і, видихнувши його, зізнаюся: — Мам, освідчення не буде взагалі.

— Чому? — стихлим голосом цікавиться мати. — Що трапилося?

— На жаль чи то на щастя, ми розійшлися з Христиною...

— Але чому, Тимофію? Ви ж така гарна пара були... Що трапилося?

З хвилину мовчу. Не хочу поливати колишню брудом, тому висловлююся делікатно:

— Мам, ми розійшлися. Так буває. Повір, це краще, ніж потім розлучатися через рік після весілля... Та ділити майно і ще, не дай Боже, дітей.

— Це звісно так, Тимофію... Але... Але ж у вас все добре було?! — розгублено висловлюється мама.

— Було, але до певного часу, — погоджуюся і прошу: — Мамо, ти не хвилюйся. Все буде добре. Просто Христина не та, хто призначений мені долею.

Мати голосно зітхає і бідкається:

— Сину, тобі вже тридцять п’ять, а ти знову один. Чому ти не вберіг Христину?

— Ма, ну припини. Не завжди все залежить від нас. Хто, як не ти, має це розуміти?!

Ледь заспокоїв матір. Вона ніяк не хоче миритися з тим, що ми з Христиною розійшлися.

Видихаю, коли нарешті кладу слухавку. Не впевнений, але здається, мені вдалося заспокоїти маму.

Ще трохи попрацювавши, відриваюся, бо до мене прийшов мій начальник безпеки.

— Привіт, Тіме! — видихає він і падає у крісло навпроти, поклавши теку на стіл. — Нарешті я дістався до тебе. Ну й завантажив ти мене.

— Ще скажи, що ти не впорався з усім? — хмурюся я.

— Та ні. Впорався, — відмахується підлеглий і, примружившись, питає: — Невже ти сумнівався у мені?

— Та ні. Але всяке буває. Антоне, це життя...

— Звісно, життя, і по ходу воно досить цікаве, — він кидає поглядом на чорну теку, яку щойно поклав на стіл, й просить: — Там інфа на того Панаса та його онука. Реально треш. Дідусеві можна лише поспівчувати...

— Тобто?! — напружено перечитую.

Антон сідає рівно і, зітхнувши, починає свою розповідь:

— Коротше, сусіди твої правду казали. Кинув той Іван старого майже одразу після того, як ти купив його будинок. Він виставив Панаса зі свого дому просто на вулицю. Продав все своє майно та вже другий рік щасливо проживає у США.

Нервово ковтаю, дивлячись на свого начальника безпеки. Все не вкладається в голові. У почуте повірити складно. Але в голові наче складаються пазли зі сказаних слів малого Тараса. Великими очима дивлюся на співрозмовника.

— Тобто, ти хочеш сказати, що Панас і справді ці два роки жив у недобудові в нашому кварталі? — відчуваю, як по тілу мороз пройшов.

— Так, Тимофію Вікторовичу, це правда, — видихає Антон. — Зараз чоловік у стані середньої важкості, якби не твої сусіди, хтозна, що було б...

Замислююся, почуваюся останнім покидьком. Бо якими б прикрими мої сусіди не були, у них більше серця, ніж у мене. Але ж я не знав.

— Що кажуть лікарі? Які прогнози? — рівним тоном цікавлюся.

— Кажуть, загрози життю немає.

— Ти зробив те, що я тебе просив? — сухо цікавлюся.

Антон знизує плечима і повідомляє:

— Я лише оплатив окрему палату, бо лікування Панаса вже оплачене Інною Мельник.

Стискаю вилиці. Мене це все тригерить. Знову я не встиг.

— Всюди її повно, — фиркаю з пересердя.

— Я б на твоєму місці не тримав образи на неї, — пильно дивиться на мене Антон.

— В сенсі? — перепитую з повним нерозумінням.

Мій начальник безпеки хмикає і я напружуюся, бо його вираз обличчя надто загадковий.

— Антоне, не тягни... — нервово наказую.

— Ти просив мене прослідкувати за Христиною... Так от — вона поїхала до адвокатської контори Інни.

Я схоплююся на рівні ноги, Антон теж підіймається.

— Тимофію, ти чого?

Коротко розповідаю про те, що сказав колишній, коли вона приходила до мене. Підлеглий, вислухавши мене, просить:

— Тимофію, заспокойся. Вже пізно. Ти вже нічого не зміниш. А якщо зараз поїдеш туди, то зробиш іще гірше.

Я не можу заспокоїтися, ходжу кабінетом і, оглянувшись на свого начальника безпеки, гримаю:

— Ти розумієш, що тепер Інна зненавидить мене ще більше?!

— Ніби тебе це колись хвилювало, — фиркає з іронією Антон.

— А тепер хвилює, — відмахуюся.

Він дивиться на мене великими очима, а я не можу заспокоїтися. Я знаю свою Христину. Знаю на, що вона спроможна, і саме це мене надто хвилює.

— Тимофію, а, що відбувається? Я щось пропустив?

— Пропустив! — шиплю і роздратовано додаю: — Зраду Христини пропустив...