Глава 17

ТИМОФІЙ

Я ще довго стояв на дорозі. Все чекав, що сусідка або вийде, або, заспокоївшись, передзвонить. Але вона, схоже, не планувала цього робити. Почуваюся паршиво, дивлюся на телефон, але набирати Інну повторно не зважуюся.

Ще кілька хвилин стою і таки йду додому. З усього розумію, що від Інни я більше нічого не дізнаюся. Тож доведеться зрання вантажити роботою свого начальника безпеки. Оце він роботи матиме.

Прийшовши додому, я довго стояв у вікні, дивився, як падає тихо сніг у сусідньому дворі. Схоже, вони забули вимкнути ліхтарі вздовж алейки, що веде до воріт.

Останні слова Інни зачепили мене, скидається на те, що вона вважає мене деспотом та варваром. Невже думала, що я справді викликатиму поліцію? Звісно, сніговика я об’їхав, але як вони виїжджатимуть зрання з двору — не знаю. Бо той здоровенний сніговик стоїть навпроти їхніх воріт, і виїхати з двору аби не зачепити його нереально.

Пригадуючи нашу розмову з сусідкою, посміхаюся, навіть при тім, що сердитий на неї. Напевно, я в її очах виглядав смішно, коли сказав, що розібрався зі сніговиком.

Видихаю. Ну, що ж, хай сміється. До того ж її сміх надто милий. Я завжди гадав, вона злюка, а виявляється, її дуже легко розсмішити. Мені подобаються представниці прекрасної статі, які мають почуття гумору та вміють жартувати. Бо моя колишня не розуміла жартів і взагалі надто серйозна леді. І от надто серйозно пішла на зраду. Хай іде.

Серце защеміло. Неприємно мені від цього. Це реально підло. Могла б сказати, що не кохає мене. Я б усе зрозумів.

Подався у свою нову спальню я пізно. Довго крутився без сну, але й прокинувся рано. Привівши себе до ладу, подався вниз. Ідучи сходами, побачив, що сніг у дворі розкидає Інна. Тепер розумію, що і минулого року його розкидала вона. А я навіть, як бачив у вікно, то не придавав цьому значення. Бо подумати не міг, що ця тендітна панянка вміє не тільки бути відмінним адвокатом, матір’ю, виглядати досить ефектно, а й реально не боїться нічого. Дивно, чому й справді досі одна?

Зітхаю. Христина її вчора неабияк образила, і мені соромно за неї.

Поснідавши, я відправляюся на роботу. Виїхавши, я здивований: сніговик уже стоїть збоку дороги. Навіть цікаво, хто його посунув. Хоча він виглядає неушкодженим. Невже це Інна з ним упоралася? Але щось мені не віриться.

Приїхавши на роботу, потрібно братися за справи, бо з понеділка їх чимало. Та спершу набрав свого начальника безпеки. Він обіцяв приїхати по обіді.

Не встиг оглянутися, як вже обід. Потрібно їхати кудись пообідати, але бажання покидати свій кабінет немає, тому прошу секретарку замовити мені обід в офіс.

Тільки встиг розслабитися, віддавши доручення секретарці, як у мій кабінет входить Христина. Ти диви — і час навіть знайшла, а то цілий минулий тиждень я знайти її не міг.

— Привіт! — надто впевнено вітається вона і манірно падає у крісло навпроти. — Коротше, Тимофію, я повертаюся до тебе, — ставить мене перед фактом моя колишня та додає: — Я вже свої речі відправила на таксі до твого дому.

Я шокований такою звісткою, а ще більше приголомшений нахабністю дівчини. З хвилину мовчу, опановуючи емоції, а тоді випалюю перше, що в голову прийшло.

— Даремно ти це зробила, Христино! Чи ти гадаєш, доки ти розважалася, я віддано чекав?

— Тобто? — вибухає невдоволенням дівчина. — Тимофію, що ти несеш? Ти не міг з ніким... — вона замовкає. — Постривай! Ти, що, справді з нашою сусідкою загуляв?

Мовчу. Це геніальна ідея. Я б сам до цього не додумався. Тому не можу відмовитися від фантазій Христини і надто впевнено підтверджую її слова.

— А чому б ні?! Але, Христино, є маленька поправочка — не загуляв, а маю стосунки. А єдиний, хто тут загуляв — це ти.

Христина зривається з крісла, її красиве обличчя перекошується від люті, і вона шипить:

— Сулиме, ти геть з котушок злетів? Навіщо тобі ця ненормальна ще й з причепом? Вона ж стара в порівнянні зі мною...

Важко зітхаю та перебиваю дівчину.

— Христино, нагадую! Між вами всього шість років різниці, це небагато.

— Небагато? — роздратовано перепитує моя колишня, а тоді з іронією фиркає. — Зовсім небагато. Коли я народилася — вона вже в школу пішла...

Набираю повні легені повітря. Розумію, що Христину рве на шмаття, вона не має, що сказати, тому й ліпить все підряд.

— Христино, годі! Прийми це як факт і телефонуй таксисту, хай повертається. У мій дім, як і у життя, ти більше не увійдеш ніколи. Повертайся до Запісоцького. Ви з ним ідеальна пара. — На мить замовкаю й з іронією додаю: — Хоча, якщо чесно, ти теж могла собі когось молодшого знайти. Шістнадцять років різниці — погодься, теж не фонтан.

— Недоумок! — випльовує Христина і роздратовано покидає мій кабінет, гримнувши дверима.

Шумно видихаю! Нарешті пішла. Та чи надовго? Щойно не видно назад. Минулого тижня вона пішла від мене не вперше. За понад рік життя у кварталі вона пішла від мене вже втретє. Тепер я розумію, куди ходила Христина, але не факт, що це завжди був Запісоцький.

Набираю свого управителя будинком та віддаю наказ. Ніякі речі з таксі не брати. Оплатити послуги, вказати адресу Христини, дати її номер телефону та відправити машину назад.