Глава 16

ІННА

Повернувшись на кухню, вимикаю світло. І в темряві стою біля вікна, що виходить на дорогу. Смакую глінтвейн і дивлюся, чи розминеться мій сусід зі сніговиком. Хоча звідси мені практично нічого не видно, лише світло фар.

Шкода, що у мене немає там камер. Я б залюбки би на це подивилася. Хоча, напевно, він вже викликає поліцію. Та хай робить, що хоче. Зрештою, йому й так закони не писані.

Трохи заспокоївшись, набираю медсестру, цікавлюся, як дідусь. Та все без змін, але він навіть трохи повечеряв, що вже добре.

Поклавши слухавку, продовжую стояти у темряві.

Минуло, напевно, хвилин десять, як дзвонить знову домофон. Не вірю, що поліція приїхала так швидко. Кілька секунд стою, а тоді таки, увімкнувши ліхтарик на телефоні, йду у прихожу. Натискаю кнопку і просто мовчу.

— Інно Романівно, нам потрібно поговорити...

— Про сніговика? — перебиваю чоловіка. — Якщо так, то як людина з юридичною освітою я захищатиму його.

Стараюся не сміятися. Цей тип реально дістав мене. Напевно, я зараз поводжуся як Тарас, але він мені набрид.

— Інно Романівно, досить іронії. — гримає він. — До чого тут сніговик?

— Не знаю, але декілька хвилин тому саме він вам заважав. — стримуючись нагадую.

— Я вже з ним розібрався...

Ця фраза порвала мене. Бо як уявила, як цей мільйонер воює зі сніговиком, стриматися не можу.

— Інно Романівно, ви їй-Богу мов дитина. — шипить невдоволений чоловік. — Мені потрібно з вами серйозно поговорити.

— Всі ми в душі діти, Тимофію Вікторовичу. — відмахуюся. — А поговорити про, що? — уже спокійно питаю й одразу додаю. — Тимофію Вікторовичу, нам не варто з вами розмовляти. А то ваша дружина знову обзиватиме мене. Поговоріть краще з нею.

Тисну ще раз на кнопку та повертаюся на кухню. Цікаво, тепер він піде? Чи буде стовбичити перед ворітьми?

Встигаю увійти у темну кухню, як дзвонить мій телефон. Номер невідомий. Знімати слухавку страшно, але все ж роблю це.

— Інно Романівно, невже так важко просто вислухати?

Зітхаю, бо з голосу розумію, що це Сулим. Напевно, з хвилину я промовчала, а тоді питаю у відповідь:

— Тимофію Вікторовичу, хочете правду?

— Кажіть, — погоджується він.

— Мені неприємно з вами спілкуватися. Тому я не зобов’язана вас слухати. Мені проблеми через вас не потрібні. Зрештою, я ще досі на враженнях від компонентів вашої половинки.

Сказавши свою думку, спокійно кладу слухавку. Сподіваюся, я зрозуміло висловилася і тепер він відчепиться від мене.

Пройшло п’ять хвилин, я вже було втішилася, що мій сусід мене почув, але вже за мить здригаюся від мелодії свого телефона. Знову той самий номер. Можна заблокувати, але це я завжди встигну. Вичекавши кілька секунд, знімаю слухавку. Але тепер мовчу.

— Інно Романівно, можна хоча кілька хвилин вашого часу?

— У вас хвилина, — холодно кидаю.

— Скажіть — це правда те, що ваш син сказав зрання?

— Правда. У вас справді немає серця. І те, що бачити вас не може, теж правда. — випалюю на емоціях, які переповнюють.

Чую, як сусід зітхає і здавлено заперечує:

— Та я не про це.

— А про, що?

— Про того діда.

— І про діда правда. — сухо відповідаю.

— Я бачив, у квартал швидка їхала... То до нього? — заклопотано цікавиться чоловік.

Але щось я йому віри не маю.

— До нього.

— Що з ним?

— Уже все добре.

— А детальніше?

Настирливість Сулима мене дивує, тому на його слова відмахуюся.

— Якщо вам справді цікаво детальніше. Шукайте інформацію самі. — нервово ковтаю й цікавлюся. — Ви вже ту поліцію викликали? Я маю знати, чи чекати, чи можна лягти спати?

Раптом у слухавці лунають короткі гудки. Йой, образився. От і добре. Тепер точно більше не подзвонить. Чудово.

Видихаю та йду з кухні. Заглянувши у коридор, що веде до оранжереї, гукаю сина:

— Тарасику, спати. Сьогодні читати нотації не буду, поговоримо завтра.

Знаю, що син не піде. Він підстрахується і зачекає, доки я підіймуся до себе. Але нехай. Я надто втомлена і справді хочу вже тиші та спокою.

Лігши у ліжко, не можу заснути. Я чула, як піднявся у свою кімнату син. А я ще довго крутилася без сну, пригадувала сьогоднішній день та ловила себе на думці, якою оманливою може бути зовнішність. Мої сусіди наче обоє молоді, привабливі, але мають черстві душі та холодні серця. Напевно, їм так комфортно. Звичайно, люди не повинні підлаштовуватися під інших, але якась елементарна людяність повинна бути.

Я чомусь завжди вважала, що дружина чи то половинка нашого сусіда добріша за нього, але сьогодні мала можливість переконатися у протилежному. Жаль, що зовнішність буває такою оманливою.

Якщо чесно, мене турбує ворожнеча з нашими сусідами. Вони надто впливові. Я гадала, вони змусять мене силою покинути наш маєток. Але після розголосу у ЗМІ, Сулим наче відстав, але спокою від його сусідства тут я справді не знаю. Син ненавидить його і навряд чи заспокоїться, і це мене хвилює найбільше.