Глава 14

ІННА

Викликавши швидку, веду сина до авто. Він обурюється, ледь вмовила його чекати в машині. Він дуже хвилюється за дідуся. Не вірить мені, що з ним майже все добре, бо чому ж я тоді його не впускаю до нього. Ледь переконала сина, що зараз приїде швидка і він побачить дідуся. Беру маску і повертаюся до старенького. Питаю, які документи він має. У нього всі документи на руках, тільки картку на пенсію загубив давно.

В мене немає слів. Навіть не питаю, як він жив стільки часу і, головне, на що?

Допомагаю чоловікові зібратися, і саме приїхала швидка. Як на диво швидко.

Медики оглянули хворого і висунули підозру на пневмонію.

Коли дідуся вивели на вулицю, Тарас нарешті побачив його та заспокоївся. Дідуся забрали у машину швидкої допомоги, а ми їдемо за нею.

В лікарні провели понад дві години. Доки пройшли всі обстеження та госпіталізувалися. Я купила ліки, які призначив лікар, і коли дідусеві поставили крапельницю, пішла до сина, бо він знову чекав у машині.

Їдемо з ним за покупками, які мали зробити іще вчора. Купуючи одяг синові, одразу зайшла у магазин з дорослим чоловічим одягом. Купила дідусеві речі першої необхідності, бо одяг, який на ньому, чистий, але надто зношений.

Після покупок одягу зайшли в продуктовий, купили смаколиків для дідуся та продуктів додому і йдемо до машини. Тарас тішиться, що Сашко так вчасно сказав йому про дідуся Панаса. Адже хтозна, що могло б бути.

Повертаємося в лікарню. Тарас знову чекає мене в авто, а я біжу до хворого.

Дідусь Панас спить. Залишаю пакет із смаколиками для нього на його тумбі та іду до медсестри. Прошу жіночку наглянути за дідусем, залишаю кошти на вечерю, бо поруч є хороша їдальня, і, звісно, дякую жінці. І ще про всяк випадок залишила свій номер телефону як лікарю, так і медсестрі.

Наче все владнала, але на душі тривога. Хвилююся за Панаса. Хоч би викарабкався. Лікар казав: стан середньої важкості, але все одно страшно.

В голові кружляють слова Тараса. А якби ми не дізналися та не поїхали шукати дідуся, або, іще гірше, не знайшли його. Моторошно уявити, що було б.

Повертаємося додому, коли на землю спустилася ніч. Сніг так і сипле і навіть не думає припинятися.

В’їхавши в квартал, видихаю. Хоч дорогу прогорнули. Ми заледве в’їхали в двір, і я з відчаєм розумію, що потрібно знову розгортати сніг. Зітхаю, бо почуваюся такою втомленою, що не хочеться нічого.

— Мам, давай ти готуй вечерю, а я розгорну сніг, — раптом пропонує Тарас.

Дивлюся на сина і розумію, що він моя надійна підтримка та опора.

— Добре, синочок, але тільки доріжку до воріт, а решту не чіпай. Якщо сніг буде падати цілу ніч, то все одно це марно.

— Добре, мамо.

Заносимо покупки в будинок і кожен береться до своєї роботи.

Через півтора години сіли вечеряти. Обоє втомлені та виснажені. Обговорюємо з сином сьогоднішні події. Малий розповідає, що телефонував Сашкові і розповів про дідуся. Сашко теж радий, що ми знайшли його. Син показує фото свого товариша зі сестрою, які ходили на гірку кататися. Зітхаю і пильно дивлюся на свого помічника. У нього немає дитинства. Він сьогодні весь день провів зі мною. А над вечір сніг розкидав замість розваг.

За розмовами помили посуд і тільки набрали глінтвейну та хотіли йти до каміна, як дзвонить домофон.

Набравши повні легені повітря, видихаю його і зиркаю на сина.

— Ну, от кого ще чорти принесли на ніч.

Тарас, лише знизавши плечима, йде.

— Я до каміна, а ти глянь, хто там.

Примружуюся — поведінка сина видалася мені дивною, але все ж йду до домофона. Натискаю кнопку і… о ні. Там мій сусід. Роздратовано видихаю. Ну, що тобі ще потрібно?

— Слухаю! — холодно кидаю.

— Доброго вечора, Інно Романівно! Ви не скажете, що напроти ваших воріт, посеред дороги, робить здоровенний сніговик?

Закриваю очі і стискаю вилиці. В умі вже волаю: Тарасе, тобі кранти, най но я до тебе дістануся.

— Не знаю, — роздратовано фиркаю сусідові у відповідь. — Може, він до вас йшов та не дійшов.

В мене реально істерика. На очах сльози, а мене пробиває на сміх.

— Ви гадаєте, це смішно?! — невдоволено шипить чоловік.

Він лютує, а я не можу стриматися, душуся від сміху.

— Ви мене дістали. Все. Я…

Видихнувши, перебиваю чоловіка:

— Досить погроз, Тимофію Вікторовичу. Викликайте вже, що ви там хотіли: поліцію і швидку заодно, а можете і пожежну. Тільки цікаво, що ви їм скажете? Може, що сніговик вам дорогу перейшов і не дає проїхати?

Раптом наступила тиша. Схоже, сусід образився. Морально я вже готова до приїзду поліції, але регочу — не можу стриматися. Знаю, що буде не смішно, якщо цей нийко виконає свої погрози. Господи, хоч би при поліції не сміятися.

Йду на кухню, до каміна йти не зважуюся, бо знаю — точно читатиму моралі синові. А мені не хочеться псувати нерви на ніч ні собі, ні йому. Поговоримо завтра. Навіть якщо поліція приїде. Скажу, що син уже спить.