Глава 13

ІННА

Заїхавши з Тарасом в кінець кварталу, зупиняємося. Тут усе заметено снігом, жодних слідів чи ознак перебування людей. Ну і де шукати того діда Панаса? І чи взагалі це правда, що він тут? Але з іншої сторони, не думаю, що бабуся Сашка б обманювала.

— Мам, і, що ми робити будемо? — цікавиться син. — Може, дідусеві не було потреби сьогодні кудись виходити? Тому й слідів немає... Що думаєш?

Знизую плечима й зітхаю.

— Можливо.

— Ходімо його шукати, — командує мій юний Шерлок.

Виходу й справді немає: якщо приїхали сюди, то вже потрібно шукати, тільки де. Тут повно недобудов. Але про свої міркування мовчу. Покидаю з сином салон машини та йдемо вуличкою. Малий схилившись щось пильно роздивляється. Але наші пошуки ускладнює сильний сніг.

Пройшовши трохи вулицею, ми перевіряємо всі двори, хвіртки та ворота, але все зачинено. Син зупиняється й гукає:

— Дідусю Панас, агов! Ви де?

Дивлюся на сина і розумію, як безглуздо ми будемо виглядати, якщо тут справді нікого немає.

У відповідь на вигуки сина — тиша. Але ми йдемо перевіряти решту дворів.

В один зайшли без проблем, але тут реальна недобудова, і жити тут ніхто точно не може.

Покинувши цей двір, йдемо далі. Але вздовж вулиці все замкнуто. Раптом Тарас, підбігши до наступного двору, прочиняє хвіртку і тихо гукає мене:

— Ма, йди сюди.

Я поспіхом йду до сина, а він тицяє пальцем на сніг, показує:

— Бачиш, тут хтось ходив, он сліди снігом замело.

Вдивляюся — і справді бачу сліди, які не до кінця замело снігом.

— Ходімо, — кличе мене Тарас.

Несміливо йду за сином, якщо чесно — мені страшно. А раптом там якісь безхатьки живуть. Лячно, аж мороз по шкірі.

— Мам, бачиш, іще сліди, — показує мені син, а тоді вказує рукою на невеликий будиночок. — Бачиш, вони ведуть он туди. Ходімо.

Зітхаю і мовчки йду за сином. Підходимо до будиночка і зупиняємося біля скляних дверей. Син одразу стукає. Але зсередини тиша. Він хапається за ручку — і двері прочиняються. Забираю сина і сама йду в будинок. Не хочу, аби малий йшов перший, боюся за нього.

— Мам, ти чого? — обурюється він.

— Так треба, — відмахуюся і, зробивши крок, зупиняюся. Прислухаюся кілька секунд до тиші, вдихаючи слабкий аромат малини, змішаної з димом. — Агов, тут хтось є? — гукаю.

— Я тут...

Чуємо кволий голос. Переводжу пильний погляд на сина й прошу:

— Чекай мене тут. Я якщо, що, покличу тебе.

— Мам...

— Ти мене чув, — гримаю.

Проходжу коридором, у якому замість підлоги пісок, і стіни іще не штукатурені. Прослизнувши у двері, опиняюся у невеличкій кімнаті з невеличкою буржуйкою. Тут на пісок постелені дошки. У кімнаті тепло, пахне малиною та димом, а в кутку горить вогонь у буржуйці.

— Я тут...

Переводжу погляд туди, звідки доноситься голос, і лиш тепер бачу крісло, у якому сидить сивий чоловік із бородою, весь закутаний у старий плед, на голові шапка. Не дивно, що я одразу не побачила його. Бо це виглядає, мов гора лахміття.

— Дід Панас? — розгублено питаю.

— Так, Інно, це я, — хрипким голосом кидає чоловік і починає кашляти. А відкашлявшись, продовжує: — Ти не підходь, бо я захворів, он жар дошкуляє, та й кашель замучив. Вже он тиждень не проходить.

Я спантеличена. Справді не чекала зустріти тут цього чоловіка. Погляд пробігає по кімнаті. Тут відносно тепло, але умови... Вони не для життя. Хоча зазначаю, що тут чисто та охайно.

— Дідусю Панасе, що ви тут робите? Вас же онук забрав?

Літній чоловік лише зітхає та, махнувши рукою, знову починає кашляти. Кашель сухий, надривистий. Розумію, що не до розмов зараз — йому в лікарню потрібно терміново, тому прошу:

— Дідусю, збирайтеся. Я відвезу вас у лікарню.

— Ні-ні, Інно. Ти, що. Яка лікарня? В мене коштів немає, — чоловік зітхає.

— Дідусю Панасе, не вигадуйте.

— Інно, я нікуди не поїду, — капризно заявляє він. — Ще трохи — і хвороба відпустить...

— Дідусю Панасе, це не обговорюється. Підіймайтеся і поїдемо. Машина он уже чекає, — суворо наказую. — Я нізащо вас тут не залишу.

— Інно...

— Дідусю, годі. Я не відступлю. Ходімо. На вас у коридорі Тарасик чекає.

В душі сподіваюся, що, може, хоч це вплине на чоловіка.

— Інно, забирай малого і сама йди. Хтозна, що за болячка. Ще не вистачає вас заразити.

Я лише важко зітхаю. Мить стою, а тоді ставлю чоловіка перед фактом:

— Я викликаю швидку.

— Інно, в мене грошей немає. За, що мене лікувати будуть?

Бідкається дідусь, та я уже телефоную на короткий номер, на його слова поспіхом кинувши:

— Ні про, що не турбуйтеся, все буде добре.

Я нізащо не залишу цього чоловіка тут, тим більше, що йому справді потрібна допомога.